час вінничани виступили з ідеєю висунути на пост Президента Віктора Медведчука. Проте першим, здається, цю ідею висунув Леонід Кравчук. Віктор Медведчук подякував вінницькій делегації і зауважив, що нині рано висувати кандидата на пост Президента з партійного середовища. Проте саме від початку 1999 року почала гуляти засобами масової інформації теза Медведчука про те, що наступний Президент України (на виборах 2004 року) має бути обов'язково виходцем із середовища СДПУ(о). Відтоді будь-який крок Медведчука політологи та аналітики пов'язували виключно з підготовкою до виборчої кампанії 2004 року. Сергій Рахманін писав: ”Ряд джерел як в СДПУ(о), так і в адміністрації Президента стверджують: глава держави не проти того, аби лідер об'єднаних соціал-демократів став лідером країни. Він лише проти того, аби це сталося в цьому тисячолітті”.
На початку 1999 року в середовищі СДПУ(о) стається черговий конфлікт. В силу різних обставин (насамперед через незгоду з лінією Віктора Медведчука та відмову партії підтримувати на виборах кандидатуру Марчука) із середовищем пориває голова парламентської фракції СДПУ(о) Євген Марчук. Не будучи формально членом СДПУ(о), він все-таки забирає з собою частину членства партії. У січні 1999 року Марчук оголошує про формування нової партії – Соціал-демократичного союзу, фактично четвертої соціал-демократичної сили в Україні. Фракцію СДПУ(о) в парламенті очолив з подачі В.Медведчука Олександр Зінченко.
Уже на початку 1999 року Віктор Медведчук розумів, що потрібно робити ставку на Леоніда Кучму. Підтримка Президента в умовах олігархічного режиму (що склався протягом 1997 – 1998 років) могла забезпечити і недоторканність бізнесових інтересів, і прогнозоване політичне майбутнє, і доволі стійкі позиції “при дворі”. Але про свою підтримку Леоніда Кучми Віктор Медведчук наважився заговорити лише у квітні 1999 року.
Перебуваючи на Закарпатті, 8 квітня 1999 року Віктор Медведчук заявив: ”Я як лідер хочу офіційно заявити, що зроблю все можливе для того, аби переконати спочатку політраду, а потім і з'їзд висунути кандидатом від партії Л.Кучму. Я упевнений, що це вдасться”. Через два дні в інтерв'ю газеті “День” на запитання “Чи впевнені ви, що вашу ініціативу щодо висунення Л.Кучми на другий термін підтримає партія СДПУ(о)?”, Медведчук відповів: ”Я — лідер партії, і якщо на сьогоднішні керівник партії заявив про свою позицію, то це означає, що лідер узяв на себе відповідальність за таке рішення. І якщо цього не станеться, то, природно, у партії не може бути такого лідера й він повинен добровільно подати у відставку. Тому мені нічого іншого не залишається, як зробити все, щоб СДПУ(о) підтримала Леоніда Даниловича на президентських виборах.”
В інтерв'ю газеті “Факты и комментарии” Віктор Медведчук заявив: ”Ім'я людини, яку підтримуватимуть об'єднані соціал-демократи, кінцево назве з'їзд. Але я буду з тими, хто голосуватиме за кандидатуру Леоніда Кучми. Так, Президент припустився чималих помилок і заслуговує на критику. Але покажіть мені ідеального політика, мага і чарівника, здатного легко і швидко вирішити всі наші нинішні труднощі і проблеми. Я такого не знаю. Поспостерігавши всі ці роки за Президентом, можу тепер сказати: він – труженик, що не шкодує себе в пошуках виходу держави з кризи. Він добросовісно несе свій важкий тягар, розуміючи відповідальність за становище в країні. Я повністю погоджуюся з Леонідом Кравчуком, коли він говорить, що нинішній Кучма – державник, який мислить значно ширшими категоріями і який виріс, як політик. Йому часто дорікають за відсутність дуже різких рішень. Але мені здається, що це великий плюс, який дозволить уникнути крайнощів, конфронтації та нагнітання напруги”.
Як і потрібно було сподіватися, 15 травня 1999 року з'їзд СДПУ(о) висунув Леоніда Кучму кандидатом у Президенти України. Щоправда, Медведчукові не пощастило: його партія не стала першою у процесі висунення Кучми. Дорогу СДПУ(о) перейшов новий кандидат у олігархи – Віктор Пінчук, який швидше за всіх організував збори виборців у Дніпропетровську. Щоправда, СДПУ(о) встигла першою з політичних партій підтримати Леоніда Кучму – і це також було враховано.
Протягом виборчої кампанії Віктор Медведчук без різних “збочень” підтримував Кучму. Щоправда, і без зайвої запопадливості. Він, скажімо, не творив різноманітних фондів та інших передвиборчних структур, не витрачав надаремно шалені кошти. Він просто задекларував підтримку – і цього виявилося достатньо.
Юлія Мостова та Сергій Рахманін у “Зеркале недели” писали, що внесок Медведчука і Суркіса у перемогу Кучми становив лише одну двадцяту від загальних витрат на кампанію (за тими ж даними, загальний виборчий фонд становив 200 млн. доларів США). “Не ставши самостійним штабом, соціал-демократи працювали на перемогу то з Пустовойтенком, то з Волковим. Вікторові Медведчукові було доручено зайнятися молоддю в її офіційних проявах – він курував Український національний комітет молодіжних організацій. Але не витримав конкуренції з Пінчуком, Баграєвим та Деркачем”, - писало поінформоване “ЗН”.
У той же час у Медведчука виявилося чимало проблем на фронті внутрішнього політичного протистояння. Новим об'єктом конфронтації виявився голова Національного банку України Віктор Ющенко. У кулуарах Верховної Ради України поговорювали про те, що віце-спікер скоро “з'їсть” Ющенка, і новим головою Нацбанку стане член “чудової сімки” Богдан Губський. На сесію Верховної Ради було винесено питання про зловживання В.Ющенка службовим становищем. Щоправда, Ющенко встиг заручитися підтримкою частини депутатів, зокрема впливового політика Олександра Волкова. Віктор Медведчук та його прихильники потерпіли поразку. Сам Медведчук майже крізь зуби промовив, що справою Ющенка має займатися не Верховна Рада, а правоохоронні органи. Проте було зрозуміло, що ніхто