В Ющенкові Медведчук, напевне, бачив суперника на виборах 2004 року. Саме тому Медведчук не міг допустити росту популярності свого ймовірного супротивника. Двобій у 1999 році було програно. Необхідно було готуватися зустрітися віч-на-віч через п'ять років…

Після президентських виборів Віктор Медведчук розраховував на значні дивіденди – бізнесові, політичні, мас-медійні. Однак ситуація склалася таким чином, що йому довелося зіштовхнутися з суворими реаліями життя. Леонід Кучма, поставлений перед фактом можливості дефолту і міжнародних санкцій щодо України, призначив прем'єр-міністром не самого Медведчука (як про це поговорювали у кулуарах Верховної Ради) і не висуванця “Славутича” М.Азарова, а Віктора Ющенка. Фракція СДПУ(о) мусіла проголосувати за свого колишнього опонента – іншого виходу не було. Залишалося сподіватися, що Ющенко є тимчасовою фігурою у кріслі прем'єр-міністра…

Тим більше, що знову загострилися стосунки між двома лідерами партій-кандидатів на титул “партії влади”, Віктором Медведчуком та Валерієм Пустовойтенком. СДПУ(о) та НДП і раніше не надто вживалися між собою – їх змогли помирити лише президентські вибори. Натомість після виборів ті, хто жваво слідкував за ходом подій в українському політикумі, стали свідками чергової сварки у сімействі провладних партій: на одній із прес-конференцій ображений Валерій Пустовойтенко звинуватив соціал-демократів у тому, що вони свідомо голосували проти його кандидатури при затвердженні прем'єр-міністра. Медведчук відреагував блискавично і різко: ”Я вже говорив і підтверджую ще раз – у нас не завжди були добрі стосунки між НДП та СДПУ(о). Але я ні разу ці стосунки, їх напругу не виносив на сторінки ЗМІ, в тому числі ніде, ніколи, ніхто з керівництва не давав інтерв'ю. Якщо Пустовойтенко вважає за необхідне цю дискусію винести в ЗМІ, то я думаю, що він одразу ж програє. І я це доведу йому в найближчі дні, якщо він продовжуватиме робити подібні докори на адресу керівництва партії і членів фракції СДПУ(о). Я думаю, що той результат, який він отримав, - це результат, на який він мав право розраховувати, і ні голосом більше. І що саме так сталося – це його діяльність… І коли когось звинувачувати або підозрювати, то, в першу чергу, себе, а не інших”.

На початку січня 2000 року у парламенті стався розкол. Віце-спікер Віктор Медведчук очолив ту частину парламенту, яка вийшла з стін Верховної Ради і зібралася в Українському Домі. Формальним лідером опозиції був Леонід Кравчук. Фактичним – Віктор Медведчук. Хоча на Медведчукові лежав “первородний гріх” українського парламентаризму ХІУ скликання – як-не-як, а віце-спікер. У вину Медведчукові можна було поставити і непогані стосунки з комуністом Адамом Мартинюком, і якшання з Олександром Ткаченком. Все-таки Медведчук залишився з Кучмою. На деякий час він зробив тактичний відступ назад: він, скажімо, провів попередні переговори про блок із волковською партією “Демократичний Союз” та відмовився від боротьби за пост спікера на користь Івана Плюща. Медведчук вирішив за доцільне відступити перед тією силою, яка уособлюється Олександром Волковим. Відступити до кращих часів.

45 років для чоловіка – це ще не вік. Тому кращі часи, очевидно, попереду.