У жовтні 1997 року Віктор Ющенко вніс на розгляд Верховної Ради законопроект “Про Національний банк України”. Згідно з законопроектом НБУ максимально унезалежнився від гілок влади, а також наділявся певними привілеями. Після першого читання законопроект було відправлено на доопрацювання і про нього забули…

Не всі дії Ющенка на посту голови Нацбанку у цей час можна вважати безпомилковими. Скажімо, під тиском голови НБУ для обслуговування внутрішніх позик, курс гривні штучно укріплювали протягом всього 1997 року, що болісно відбилося на експорті і призвело до дисбалансу товаропотоків на користь імпорту. Встановлений Ющенком 17-відсотковий норматив резервування не лише не зміг забезпечити стабільність курсу гривні, а й суттєво скоротив прибутковість банківського бізнесу. Але таких помилок було не так і багато. Низький “коефіцієнт помильності” сприяв тому, що для багатьох Віктор Ющенко перетворився на “непомильного” економіста. Він навчив державу не друкувати гроші надаремне і зупинив гуперінфляцію. Він побудував валютний ринок, що обслуговує зовнішню торгівлю. За його благословенням у державі виникло кілька десятків перспективних банків. Завдяки його діяльності Україна не мала жодної банківської кризи. Єгор Соболєв у “Зеркале недели” іронічно зауважує: ”Можливо, в лондонському Сіті немало людей заткнуть за пояс Ющенка за рівнем банківського професіоналізму, але для Києва, де навіть немає фінансового центру, він свої гроші відпрацьовує”.

У квітні 1998 року сталася трагедія: невідомий вбивця застрелив Вадима Гетьмана. Загибель Гетьмана викликала чимало чуток і версій. Однак зрозумілим було те, що Гетьман та його команда (до якої належав і Ющенко) створили потужний економічний “клан”, і комусь цей “клан” заважав. Гетьман і Ющенко отримали контроль не лише над фінансовою системою України, а і (до деякої міри) над транзитними фінансовими потоками. У них в запасі була довіра народу та позитивний імідж реформаторів. Із таким стартовим капіталом можна було думати і про штурм найвищих піків влади в Україні. Про Ющенка все частіше починають говорити як про майбутнього президента України.

Після загибелі Вадима Гетьмана Віктор Ющенко опинився у певній розгубленості. Потрібно було діяти самотужки, збирати уламки команди, готуватися до атак ворогів і суперників. Одним із найнебезпечніших ударів міг бути удар з боку оточення Президента, адже Леонід Кучма досить ревниво ставиться до ймовірних конкурентів.

Другим шоковим моментом для Віктора Ющенка стала загибель у автомобільній катастрофі голови Ощадного банку України Олександра Веселовського – ще одного представника команди, створеної свого часу Гетьманом.

Третім потрясінням для Національного банку і Віктора Ющенка стала криза українського фінансової системи у серпні-вересні 1998 року. На перших порах Ющенко розгубився. Він почав діяти нервово, непослідовно, навіть істерично, намагаючися спочатку направити гривню вслід за російським рублем, а потім зупинившись і визнавши помилковість такого рішення

Світ заговорив про фінансовий крах в Україні. “Financial Times” у вересні 1998 року писали про загрозу фінансового краху, що зберігався в Україні. Щоправда, при цьому наголошувалося, що відповідальність за цей крах мають нести не лише уряд та Нацбанк, але й Міжнародний валютний фонд. Світовий банк вустами одного зі своїх керівників, П.Сігельбаума, заявив, що в Україні криза затягнеться, оскільки вихід є лише один – реформи, а український уряд їх не проводить. Віктор Ющенко заговорив про необхідність глибинного реформування української економіки. Але це – на перспективу. Наразі ж долар було загнано у вузький гривневий коридор – нехай штучний, але все-таки настільки потрібний на той час. Цей надзвичайний захід не сприяв популярності української валюти на Заході, але мав чудовий психологічний ефект: на фоні російської кризи девальвація гривні в Україні виглядала невинною забавкою фінансистів.

Ющенко у дні кризи мобілізував усі сили Нацбанку. Практично було перейдено на ненормований робочий день. Майже всі працівники Нацбанку працювали у посиленому режимі, в умовах, близьких до бойових, до 2 години ночі. У жовтні місяці можна було з впевненістю сказати: удар кризи Україна витримала. Нехай із втратами, але витримала.

Коли деякі економісти з оточення Президента почали говорити про необхідність проведення емісії, яка би могла дозволити вирішити питання з знеціненими заборгованостями по зарплатах, пенсіях, стипендіях, інших соціальних виплатах, Ющенко заявив: ”Ні, персонально емісію я не проводитиму. Бо це — злочин. Це злочин, який тягне за собою великий гріх, за який професійно буде соромно відповідати... Я глибоко переконаний, що нині в нас немає політичної сили, яка могла б узяти на себе відповідальність за політичне рішення про емісію. Казки про те, що емісія за певних обставин точково, адресно, контрольовано, обмежено, місячно чи ще якось принесе хороший подарунок, я думаю, ні бізнес, ні політичні кола не сприймуть”. Ющенко і надалі залишався переконаним монетаристом (при цьому окремі світові фінансисти потроху заздрили Ющенкові і називали його “улюбленцем Мішеля Камдессю”, знаючи про чудові особисті стосунка Ющенка та голови Міжнародного валютного фонду).

Підсумовуючи результати кризи, газета “День” писала: ”Принципи монетаризму, яких дотримується створена Віктором Ющенком команда однодумців, у будь-якій іншій країні сприймалися б як єдино можлива ідеологія для центрального банку. У наших же умовах, коли виконавча й законодавча влади не можуть визначитися з курсом реформ, коли центробанк і реальний сектор працюють у різних “історичних” режимах, концепція “сильних грошей” виявляється непотрібною суспільству. Чи є вихід із нинішньої ситуації?