Білорус, Олег Блохін, Олександр Пухкал, Микола Габер та інші. До нової фракції приєдналася також доволі потужна фінансова група Валерія Бабича, що досі займала нейтралітет і не підтримувала у парламенті жодну політичну силу (очевидно, Валерію Георгієвичу була також потрібна підтримка і на виборах мера столиці, у яких він вирішив взяти участь). Поговорювали і про можливість подальшого блокування з костенківським Рухом. Нова фракція нараховувала 23 депутати і в парламенті Юлія Володимирівна вміло розіграла правило “золотої акції”, дістаючи найбільше вигоди при голосуванні. Без “Батьківщини” і її голосів, як правило, будь-яке питання могло бути приречене на провал у сесійній залі. “В “Батьківщину” прийшли реалісти, а романтики залишилися у “Громаді”, — сказала згодом Юлія Тимошенко в інтерв'ю газеті “Сегодня”. Серед “романтиків” залишився і давній соратник Юлії Тимошенко Олександр Єльяшкевич (“Напевне, Олександрові Сергійовичу приємно безрезультатно доводити те, в що сам він мало вірить”, —стверджувала Тимошенко).
У розпалі політичних баталій Юлія Тимошенко не забувала і про наукову роботу. Зокрема, вона у 1999 році захистила кандидатську дисертацію на тему “Державне керівництво податковою системою”. “Це, в той же час, і концепція Податкового кодексу, який ми збираємося внести на розгляд Верховної Ради”, - хвалилася Юлія Володимирівна. Податкова реформа, на думку Ю.Тимошенко, мала стати основним елементом запропонованої нею ж системи “семи економічних кроків”, що мали лягти в основу “українського економічного дива”. Поруч з іміджем політика, бізнесмена, державника, за Юлією Тимошенко стійко закріпився імідж реформатора. А з легкої руки журналіста Ореста Сохара (“ПіК”) за нею закріпилося нове прізвисько – “Леді Ю.” (за аналогією з принцесою Діаною – “Леді Ді”).
У розпал президентської кампанії раптом виникли припущення, що оточення Юлії Володимирівни причетне до фінансування виборів Олександра Мороза. Тим більше, що й сама Тимошенко давала приводи для таких чуток: всупереч офіційній пропаганді, яка намагалася переконати загал у надзвичайно низькому рейтингу Мороза, Тимошенко дозволяла собі заявляти, ніби Мороз поруч із Кучмою є одним з найвірогідніших кандидатів на пост Президента. Наслідки не забарилися. Леді Ю. натякнули, що, незважаючи на зміну історичних епох і держав, у нас і надалі “Родина слишит, Родина видит”. Під час поїздки в Хмельницьку область влітку 1999 року Леонід Кучма заявив, що про прем'єрство Юлії Тимошенко не може бути і мови, адже її руками проводив усі свої операції Павло Лазаренко (який на цей час вже перебував під арештом у США). Для підсилення слів свого патрона люди, що дуже близько стоять до Леоніда Кучми, почали кампанію переслідувань керівника секретаріату фракції “Батьківщина”, відомого фінансиста з оточення Юлії Тимошенко Микола Сивульського та вжили санкції до контрольованого Юлією Тимошенко банку “Слов'янський”.
Але Юлія Володимирівна відреагувала спокійно: мовляв, надходять тривожні чутки про похолодання наших з Президентом стосунків. Але це не завадить нам сформувати стійкий коаліційний уряд. Тобто, напрям вектору амбіцій Юлії Тимошенко став чітким і зрозумілим – уряд. При цьому навіть, якщо не на пост прем'єр-міністра, то вже точно не нижче міністра палива і енергетики. Хоча ще у квітні того ж року Юлія Володимирівна в інтерв'ю “Україні молодій” на запитання головного редактора Юрія Дорошенка “Якщо б Вам запропонували увійти до уряду, звичайно, на певних умовах, ви б погодилися?”, відповіла: ”Зовсім безперспективна справа. Як я вже говорила, треба ставити цілі, яких можна досягати. Цілі, які ми ставимо, переходячи від одного складу уряду до іншого, досягати не можна”.
Але факт залишається фактом: коли у грудні 1999 року новопризначений прем'єр-міністр Віктор Ющенко запропонував Юлії Тимошенко посаду віце-прем'єра з паливно-енергетичних питань, то до цього кроку були готові і Юлія Володимирівна, і весь український народ. Політологи говорили про те, що Юлія Тимошенко – це чи не найцінніше надбання Уряду. Хоча у цей же час пророкували: вороги Тимошенко (а їх було надто багато) автоматично стануть ворогами Ющенка (майже за середньовічним принципом – “Ворог мого друга – мій ворог”).
Початок урядової діяльності Юлії Тимошенко почався з її візиту до Москви на початку 2000 року. “Независимая газета” повідомляла у дні візиту, що “ у нового вице-прем'єра добрі особисті стосунки з багатьма першими особами “Газпрому”, з мером Москви Юрієм Лужковим”. (Варто зауважити, що у 1987 році Юлія Тимошенко надіслала у Москву шість мармурових панно, які нині прикрашають входи в метро станцій “Пушкинская”, “Тверская”, “Чеховская” з надписами “К 850-летию Москві от ЕЭС Украины”. З цього широкого жесту, нібито, почалася дружба Юлії Тимошенко з московським мером). І хоча до складу урядової делегації окрім Ю.Тимошенко, входили міністр палива і енергетики Сергій Тулуб та заступник голови правління “Нафтогазу України” Ігор Діденко, переговори з Ремом В'яхірєвим велися тет-а-тет. Як наслідок – Юлія Тимошенко визнала незаконний відбір російського газу українськими споживачами, рівно ж як і визнала борг українських споживачів за газ перед Росією у розмірі $ 2,8 млрд. Російська преса у ті дні зі злою іронією писала, що таким чином “Юлія Тимошенко не лише метафорично висікла себе і свою державу, але й отримала можливість нарешті розрахуватися і за борги ЄЕСУ перед Міністерством оборони РФ, які становлять 235 млн. дол.”
В Україні піднялася хвиля невдоволення. Виправдовуватися почав голова “Нафтогазу” Ігор Бакай. Олександр Волков звинуватив Юлію Тимошенко у непатріотизмі. Вкрай вороже сприйняли інформацію, що надійшла з Москвви, у СДПУ(о). Однак Юлія Тимошенко заявила, що борг за газ – це не борг