В період з 1813 по 1818 рр. композитор творить повільно і мало, переважно твори, присвячені певній події. Відносна загальмованість була викликана складною реакцією на суспільно-політичні події, процесом психологічної перебудови, важкими пошуками нових образів і засобів їх втілення. Зміни, що відбувалися в творчій манері Бетховена, відбилися на творах останнього періоду.

Першим із ряду творів останнього періоду був цикл пісень “До далекої коханої”. Оригінальний по задуму і музичній композиції, він став раннім попередником романтичних вокальних циклів Шуберта і Шумана. Деякі з останніх його сонат для фортепіано і пізні квартети відрізняються складністю музичної мови, композиції. Бетховен відступає від закономірностей формоутворення, властивих класичній сонаті і підходить до риси, що відділяє його від музики композиторів-романтиків.

Над всіма творами останнього десятиліття височіє Д’евята симфонія, яка завершує творчий шлях Бетховена. Думка про Дев’яту симфонію зародилася ще в роки кризи, але до реалізації композитор приступив тільки в 1822 р., паралельно працюючи над “Урочистою месою”. Основна ідея симфонії – щастя людства можливе тільки при загальній рівності і братерстві. Щоб передати титанічний задум симфонії, Бетховен розширяє масштаби свого симфонічного твору і вводить у фінал хор і співаків-солістів і доручає їм слова із оди Міллера “До радості”, чим виражає свою найгуманнішу мрію.

Тяжка політична атмосфера і повна глухота доводять Бетховена до відчаю. Він все більше відчужується від людей, а з найближчими спілкується з допомогою “розмовних” зошитів. Матеріальне становище його теж незавидне. В Європі появляються нові віяння і творчість Бетховена не знаходила розуміння. За допомогою друзів було організоване виконання його Дев’ятої симфонії, але автор її вже зовсім не чув і тільки бачив захоплення на обличчях слухачів. Це була остання поява Бетховена перед великою публікою. Простудившись, він прохворів декілька місяців і помер.

Творчість Бетховена дуже різноманітна за жанрами, але переважно це симфонічні і інструментальні твори: 9 симфоній, 11 увертюр, концерти для фортепіано, скрипки, струнні квартети, квінтети, фортепіанні тріо, 32 сонати для фортепіано, сонати для скрипки і віолончелі; із сценічних творів – це опера “Фіделіо”, балет “Творіння Прометея” і музика до драми Гете “Егмонт”; хорові твори – “Месса” C-dur і “Урочиста месса”, ораторія “Ісус на Маслинній горі”, декілька кантат і хорів; коло 150 обробок народних пісень, коло 80 пісень у супроводі фортепіано, серед яких цикл “До далекої коханої”.

Увертюри – особлива частина симфонічної творчості Л.Бетховена. У творчості Глюка, Моцарта увертюра була найяскравішим класичним жанром програмної симфонічної музики, дуже доступним і найвпливовішим. Ці риси і розвивав у своїй творчості Бетховен.

Міфологічні сюжети не захоплювати Бетховена і кращі його увертюри (“Коріолан”, “Леонора”, “Егмонт”) написані на громадянсько-героїчні теми.

Увертюра “Егмонт” передає боротьбу пригніченого народу з чужоземними загарбниками, віру в перемогу світлих сил. В увертюрі “Коріолан” Бетховен розкриває трагічний конфлікт між почуттям громадянського обов’язку і особистим спонуканнями героя. Таким чином, увертюри Бетховена – не стільки є вступом до театральної вистави, скільки самостійними інструментальними драмами.

Особливістю бетховенських увертюр є програмність і яскрава театральність. Театральний характер визначив особливості її сонатної форми. Екс позиційність тут переважає над розробкою. Всі теми є самостійними, яскравими мелодично і створюють певний програмний образ. У порівнянні з сонатним allegro симфоній, увертюри є більше стислими, розвиток в них простіший і контрастніший.

Бетховен завершив еволюцію класичної увертюри і відкрив шлях для нових програмно-симфонічних жанрів. На бетховенські увертюри опиралися композитори-романтики.

В своїх інструментальних концертах Бетховен йшов по шляху Моцарта, який намагався симфонізувати цей жанр. Тісний взаємозв’язок соліста і оркестру і посилення оркестрового звучання зближують ці два жанри. Перші частини бетховенських концертів драматичні, але, без напружених конфліктів. Другі частини відрізняються натхненністю і зосередженістю настрою. Фінали захоплюють ритмічною енергією, багатством жанрово-побутових елементів, чим утверджують святковий характер музики.

В концертах дуже велика роль відводиться віртуозним партіям сколюючих інструментів, які завжди підпорядковуються внутрішньому змісту. Кожний бетховенський концерт відрізняється неповторною своєрідністю.

Значне місце в творчій спадщині Бетховена належить його квартам. Розвиваючи психологічні тенденції квартетної музики, Бетховен відкрив нові ідейно-виражальні сфери, створивши своєрідний камерно-інструментальний стиль.

Спочатку Бетховен йшов по шляху своїх попередників, зокрема Гайдна. Вже в ранніх віденських класиків намітився розрив з розважально-дивертлементним характером ансамблевої музики. Значну роль набули поліфонічні засоби, виникли тонкі камерні прийоми письма. Бетховен підсилює ці риси. Але в загальному в його перших шести квартетах ще відчувається вплив квартетної музики кінця ХVIII ст.

У наступних концертах композитор поглиблює психологічні образи, що було новим для класичного мистецтва. Широта розвитку, внутрішня єдність, сила звуку зближують ці квартети з симфоніями. Але якщо для симфоній властиві узагальненість, монументальна простота і конфліктність, то квартети відрізняються тонкою деталізацією теми і всього розвитку. Теми часто плавно переходять одна в одну, по своєму складу вони далекі від побутових інтонаційних зворотів.

Багатотемність і мелодична насиченість музики пов’язані з поліфонічною манерою письма. Кожен з чотирьох інструментів досягає у Бетховена максимальної самостійності