Фортепіанний спадок Бетховена зберігає у собі 3 збірки багателей, більше 20 циклів варіацій, 4 рондо, біля 40 маленських фортепіанних п’єс (вальси, лендлери, екосези, менуети). Перше місце серед цих творів займають варіації.

Бетховен починав свою фортепіанну творчість з варіацій і ними ж закінив її. Після сонати це була найбільш улюблена із форм.

У варіаціях написаних у юному періоді Бетховен наслідував своїх попередників.

Надалі, починаючи з “15 варіацій з фугою” на тему контрданса із балету “Прометей”, Бетховен дає нову, поглиблену трактову цього старовинного інструментального жанру, “32 варіації” на власну тему відносятья до числа найвидатніших фортепіанних творів Бетховена.

“33 варіації на вальс Діабеллі” – один з найбільш видатних фортепіанних творів пізнього бетховенського стилю. Це своєрідний цикл з 33 мініатюр, різко контрасних між собою, але зв’язаних драматургічною лінією розвитку.

Своїми “Багателями” Людвіг ван Бетховен перевершив майбутню романтичну мініатюру, зв’язану з побутовою музикою. Але в камеральних п’єсах індивідуальність Бетховена, сила його натхнення і поетичності проявились слабше, ніж в крупно масштабних сонатних жанрах.

Шістнадцять квартетів займають велике місце у творчому спадку Бетховена.

Розвиваючи психологічні тенденції квартетної музики, Бетховен відкрив нові виразні сфери, створив своєрідний камерно-інструментальний стиль.

Спочатку Бетховен йшов по шляху своїх попередників. Значну роль придбали поліфонічні засоби, вироблялись камерні прийоми письма. Бетховен посилював ці риси. В його перших шести квартетах відчувається велика емоційність.

Народження нового стилю знаменується появленням опуса 59, присвячнеі російському послу у Відні графу Розумовському, що містив три квартети (7, 8, 9). Вони співпадають на той період творчості з яким зв’язані “Апасіоната”, П’ята симфонія, “Коріолан”. Тут Бетховен використовував теми російських народних пісень.

Твори опуса 59 мають характер єдиного циклу: Сьомий квартет (F-dur) написаний у світлих тонах, крім повільної частини (f-moll), яка відрізняється трагічною глибиною.

Восьмий квартет (e-moll) – ліричний центр циклу. В його повільній частині панує піднесено-хоральний настрій.

Скерцо і фінал – народно-жанрового характеру. Фінал цікавий ладовою своєрідністю.

У Дев’ятому квартеті (C-dur) – володіють скерцозно-юмористичні тони. Мелодійність та емоційність перекликаються з ліричними мініатюрами романтиків.

Квартети ор. 59 разом з Дев’ятим і Одинадцятим квартетами – становлять вершину західноєвропейської квартетної музики ХІХ ст.

Після Одинадцятого квартету Бетховен не писав в цій області 14 років. Але, філософські і психологічні тенденції його пізнього періоду, устремління поліфонічного жанру. Вже після того як були створені останні фортепіанні сонати, Дев’ята симфонія і “Урочиста меса”, Бетховен знову звернувся до нього.

П’ять останніх квартети являлись останніми завершеними творами Бетховена. У них знайшли найбільш повне вираження характеру особливості пізнього стилю. З величезною художньою силою проявляється в цих квартетах внутрішній світ геніального художника-мислителя.

Крім струнних квартетів, Бетховен залишив багато інших камерно-інструментальних творів: септет, три струнних квінтети, 6 фортепіанних тріо, десять скрипічних, 5 віолончельних сонат, виділяється струнний квінтет.

Єдина опера Бетховена – “Фіделіо” (1805-1814). Вона одна з найзначніших явищ у музично-драматургійному мистецтві ХІХ ст. Невдала сценічна доля опери пояснюється зарозумілою сміливістю її задуму і втілення.

На фоні застоявши традицій опера Бетховена здавалась у свій час настільки новаторською і тяжкою для сприйняття, як була “Героїчна симфонія” у області сучасної інструментальної музики.

Цю оперу неможливо віднести до якогось єдиного оперного напрямку. З рідкісною свободою і органічністю Бетховен поєднав принципи різноманітних шкіл. Герой “Фіделіо” – героїчний і одухотворений. Цю оперу Бетховен писав у стилі і дусі шиллерівської драми. Інших опер не писав тому що не міг знайти теми, яка б підходила.

У сценах першого акту музика близька оперному стилю кінця ХVIII ст. Але під час розвитку соціально-трагічної лінії, композитору допомагають нові засоби, використані особистою симфонічною музикою.

Роль симфонічної драматургії в “Фіделіо” велика. Саме оркестрова партія розкриває всю глибину почуттів і думок персонажів, всю атмосферу героїзму, страждання і боротьби. По своїй виразній ролі оркестрова партія не тільки змагається з вокальною, але часом і перевищує її.

Музика другого акту – повністю основана на симфонічному розвитку. Вокальна партія в “Фіделіо” в більшості позбавлена оперної пісенності.

До найбільш сильних вокальних епізодів відноситься знаменитий дует Леонори і Рокко. Дві великі арії характеризують героїв.

По-новому трактовані в “Фіделіо” і хори. Також відомо, що з найбільш емоційних ефектів опери – звук труби, що возвишає прихід свободи в той самий момент, коли ворог збирається умертвити героя, - визвав нарікання критики: композитора докоряли у тому, що він ввів у високу сферу мистецтва звук поштового ріжка.

Бетховен неодноразово звертався до музики для сцени, зв’язаної з драматичним театром і балетом.

Перший сценічний витвір Бетховена, поставлений у Відні, - балет “Творення Прометея”. Композитора приваблював образ Прометея – титана, який ощасливив людство.

Серед творів для сцени виділяється широко відома музика до трагедії Гьоте “Егмонт”. Сюжет трагедії взятий з історії героїчної боротьби нідерландського народу з іспанськими гнобителями. Музика Бетховена посилила її революційно-героїчні риси.

До найбільш значних витворів композитора відноситься “Урочиста меса” D-dur для чотирьох солістів, хору і оркестру. Написана одночасно з Дев’ятою симфонією і фортепіанною сонатою ф.106, меса близька їм по глибині постановки філософських питань, по грандіозності, новизні інтонаційного строю і форми. Ідейна значимість цього твору не рівняється з тим поводом, який послужив підштовхом до його створення.

Меса для Бетховена не мала ритуально-церковного значення. Для цього це був історичний жанр, в якому накопичились багаті традиції