І тоді, навіть на самій вершині слави, під дощем квітів та громом оплесків Соломія-жінка, Соломія-мати тихо дорікне Соломії-співачці своєю ненародженою донечкою. Але це буде згодом.

А поки що від дебюту С.Крушельницької у Львівському Оперному театрі всі були в захопленні, родина — щаслива, а сама Соломія, хоч і дуже раділа похвалам, розуміла, що не вистачає їй знань І техніки, відчувала, що її артистичні здібності вартують більшого. Коли ж назбирала грошей і отримала батьківське благословення, поїхала вчитись в Італію Там, на чужині, чекала Соломію несподіванка, незаслужена і катастрофічна.

Знаменита фауста Креспі визначила, що у п.Крушельницької не меццо-сопрано, як вважалось, а лірико-драматичне сопрано. Це був удар долі, це означало, що треба все починати спочатку, все, якщо, звичайно, голос ще не втратив своїх природних можливостей.

Соломія почала, змогла почати, чим на все життя вразила, полонила серце фаусти Креспі і стала її найулюбленішою ученицею.

А далі прийшли успіх, визнання і захоплення, сцени Італії, Франції, Іспанії, Америки... Це був тріумф. Як зазначив видатний критик Р.Кортопассі, у перші десятиріччя XX ст. на оперних сценах світу царювали чотири особи чоловічої статі — Баттістіні, Тітто Руффо, Шаляпін і Карузо. І тільки одна жінка спромоглася сягнути їх висот і стати поруч з ними. Нею була Соломія Крушельницька.

Де б не виступала знаменита співачка, вона завжди відчувала себе українкою і славила свій народ, його пісні. Якось польські студенти хотіли організувати їй "котячий концерт" тільки за те, що Соломія підкреслювала своє українське походження: "... по правді, то мені наймиліше моє село Біла коло Тернополя. Після Мілану я була там на свята. Як то добре ."

Навіть тоді, у найбільш зоряний час, для Соломії кожен виступ залишався найвідповідальнішим і супроводжувався принципами, що не змінювались протягом усього її артистичного життя.

Як відомо, "... з першого і до останнього свого виступу Соломія користувалась тільки своїми, нею задуманими І під її керівництвом пошитими костюмами".

А ще "... зранку, в день вистави, вона замовкала і не розмовляла ні з ким, аж до виїзду в театр. Увесь день віддавалась зосередженості і вживанню в образ... одягалася і за годину до вистави приходила чи приїздила в театр".

У неї закохувались скрізь, де вона з'являлась, але вона, як написала в листі до М.Павлика: "... зіставила всі гадки про життя на боці, а віддалася всією душею мистецтву".

Чи жаліла про те? Напевно, ні. Твердо ні. Та в серці

Соломії пекучою блискавкою зринатиме гіркий лист її матері, Теодори Крушельницької: "Сонечко, Солюню, прости мене, ти всесвітньо знана артистка, але серце моє стигне... Бо я мати, я вас восьмірко виносила під серцем. Вона, моя фантазія, теж, бувало, сягала за обрії, за небокрай... Та я кроку не могла ступити без мислі о вас... Ти пішла найдальше, стала великою людиною. То добре, Солюню. Та ще я хотіла твоїх діток бавити. Не судилося, мій соловейку. Смутку мій, радосте і гордосте моя..."

Залишилась нездійсненою та солодка, наймиліша мрія Соломії-матері і лише на крихту здійснилась інша мрія — мрія Соломії-співачки — співати для свого народу.