Піаніст Горовиц Володимир Самійлович

(р. 1.Х 1904 р.)

Концерт Володимира Горовича завжди подія, завжди сенсація. І не тільки зараз, коли його концерти настільки рідкі, що кожний грозить стати останнім, але й у пору початку — завжди так було. З тієї провесни 1922 року, коли зовсім молодий піаніст уперше з'явився на естрадах Петрограда і Москви. Правда, найперші його концерти в обох столицях проходили при напівпорожніх залах — ім'я дебютанта мало що говорило публіці. Лише деякі знавці і фахівці чули про цьому дивно талановитій молодій людині, що закінчила в 1921 році Київську консерваторію, де його вчителями були В. Пухальский, С. Тарновський і Ф. Блуменфельд. А наступного дня після його виступів газети одностайно повідомляли Володимира Горовича висхідною зіркою на піаністичному обрії.

Зробивши кілька концертних поїздок по країні, Горович у 1925 році відправився «скоряти» Європу. Тут історія повторилася: на перших його виступах у більшості міст - Берлин, Парижеві, Гамбурзі — було присутнє небагато слухачів, на наступні квитки бралися з бою. Правда, на гонорарах це мало відображалося: вони були мізерними. Початок же гучній славі поклала, як часто буває, щаслива випадковість. У тім же Гамбурзі до нього в номер готелю прибіг захеканий антрепренер і запропонував замінити захворілого соліста в Першому концерті Чайковського. Виступати треба було через півгодини. Нашвидку випивши склянку молока, Горовиц кинувся в зал, де пристарілий диригент Э. Пабст тільки і встиг сказати йому: «Стежите за моєю паличкою, і бог дасть нічого страшного не случиться». Уже через кілька тактів приголомшений диригент сам стежив за грою соліста, а коли концерт скінчився, публіка за півтори години розкупила квитки на його сольний виступ.

Так тріумфально входив Володимир Горовиц у музичне життя Європи. У Парижеві після його дебюту журнал «Ревю мюзикаль» писав: «Часом усе-таки є артист, що володіє генієм інтерпретації — Лист, Рубінштейн, Падеревський, Крейслер, Касальс, Корто... Володимир Горовиц належить до ці категорії артистів-королів». А от як описував критик вигляд молодого піаніста: «Здавалося, що повернулися прекрасні дні Падеревського. Цей квітучий, стрункий юнак, що небагато нагадує Листа в тім же юному віці, володіє самою приголомшливою технікою, яку тільки можна уявити. Треба чути, як він грає «Мефисто-вальс» чи «Жалобний хід» Листа, щоб віддати собі в цьому звіт. Свою чудову техніку він цілком віддає служінню добутку, що виконується, і, буквально, зачарувавши публіку своєю надзвичайною віртуозністю, викликає сльози па очах, граючи з хвилюванням, величчям і простотою піднесене Анданте Баха».

Нові овації приніс Горовицу дебют на американському континенті, що відбувся на початку 1928 року. Після виконання спочатку Концерту Чайковського, а потім сольної програми, йому була улаштована, за свідченням газети «Таймі», «сама бурхлива зустріч, на яку може розраховувати піаніст». В наступні роки, живучи в США, Парижеві і Швейцарії, Горовиц надзвичайно інтенсивно гастролює і записується. Число його концертів за рік досягає ста, а по кількості випущених пластинок він незабаром перевершує більшість сучасних піаністів. Його репертуар широкий і різноманітний; основу складає музика романтиків, особливо Листа, і росіян композиторів — Чайковського, Рахманінова, Скрябіна. Кращі риси виконавського вигляду Горовица тієї, довоєнної пори відображає його запис Сі-мінорної Сонати Листа, зроблений у 1923 році. Вона уражає не тільки технічним вихром, інтенсивністю гри, але і глибиною почуття, істинно листовською масштабністю, рельєфністю деталей. Цими ж рисами відзначені і листовскі рапсодії, експромти Шуберта, концерти Чайковського (№ 1), Брамса (№ 2), Рахманінова (№ 3) і багато чого іншого.

Але поряд з достоїнствами критики справедливо знаходили в грі Горовица і поверховість, прагнення до зовнішніх ефектів, до фраппировання слухачів технічними ескападами. От думка видного американського композитора В. Томпсона: «Я не затверджую, що інтерпретації Горовица в основі своєї фальшиві і невиправдані: іноді вони такі, іноді — немає. Але гот, хто ніколи не слухав добутку, що виповнювалися їм,, легко міг би укласти, що Бах був музикантом типу Л. Стоковського, Брамс — свого роду легковажним, працюючим у нічному клубі Гершвином, а Шопен — циганським скрипалем». Ці слова, звичайно, занадто різання, але подібна думка не була одиничним. Горовиц іноді виправдувався, захищався. Він говорив: «Фортепіанна гра складається зі здорового глузду, серця і технічних коштів. Все повинне бути розвито рівною мірою: без здорового глузду ви терпите фіаско, без техніки ви дилетант, без серця — машина. Так що професія таїть у собі і небезпеки». Але коли в 1936 році через операцію апендициту й ускладнень, що пішли, він змушений був перервати концертну діяльність, то зненацька відчув: майже всі докори не були необґрунтованими.

Пауза змусила його по-новому глянути на себе як би з боку, переглянути свої взаємини з музикою. Треба, щоправда, помітити, що з юного років він був далекий від «вундеркіндскої обмеженості». «Коли всі мої однолітки в Києві грали фуги Баха,— згадував він недавно,— я грав Вагнера. У 9 років я знав напам'ять партитуру «Загибелі богів»; я вивчав всі інструменти і всі жанри музики, міг грати всі опери — французькі, італійські, росіяни, напам'ять». По все-таки безперервне концертування призупинило його музичний ріст. «Я виконував деякі п'єси так часто,— визнавався піаніст,— що більше не міг їх чути. Навіть тоді не чув, коли мої пальці їх виконували. Думаю, що як художник я за ці змушені канікули виріс. У всякому разі, у моїй музиці я відкрив