Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаю-чи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм міс-цем під сонцем, зі своєю землею:

Я жив тут. В неоліті...

може, ще давніше...

Мої малюнки буйволів

замазав місяць.

(«Праліто»)

В Антонича ніколи не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, він щоразу підкреслює, наскільки рівни-ми й наскільки схожими виявляються живі істоти, звірята, люди та рослини перед стихією, молить Бога берегти в завію «і люд-ські, і звірячі кубла». Недарма ж основою основ серед образів Антоничевої поезії став образ землі як стихії. Богдан-Ігор Анто-нич прийшов до переконання, що джерело усіх слов'янських ві-рувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Зем-ля і небо — фундамент і дах світового дому. Земля у своїх розмаїтих подобах близька й вічна, вона ховає таємний глузд іс-нування, а небо, цей світ над нами, холодне й неживе. Нам не збагнути його у всій його досконалій блакиті, але й небесна пер-спектива не дає зрозуміти світ унизу: земля для цієї «блакитної вілли» назавжди залишиться закритою книжкою:

Стіл ясеновий, на столі

слов'янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі,

землі стобарвній, наче сон цей!

(«Зелена євангелія»)

Б.-І. Антонич є автором шести книг поезії. Крім «Привітання життя» (1931), він встиг видати «Три перстені» (1934), «Книгу Лева» (1936) і впорядкувати ще три — «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія». Поет укладав свої збірки з над-звичайно тонким відчуттям композиції. Він не працював за прин-ципом «що написав — те й видав». Три останні збірки готував упродовж чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповню-ючи його формою.

Критики все ще до кінця не визнали важливість Антонича в розвитку української поезії. Вони продовжують вагатися сто-совно його точної позиції у спектрі української літератури XX сто-річчя. Хоча сам Антонич співвідносив свою поезію з авангардом, він писав її радше у загальному руслі сучасної йому поезії, ніж у якійсь конкретній поетиці. Всупереч окремим школам і літера-турним рухам, він говорив про «авангардний підхід» з постійним пошуком нових, більш відповідних засобів вираження, постійним творенням, постійним розвитком пізнавальної сили мистецтва.

У «Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник, тоді звернувся до мрій і спогадів дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, наново відкрив себе у ролі міфотворця, чию манеру письма можна би описати як щось на межі символізму й авангар-ду, але що нелегко визначити з точки зору критики. Антоничева здатність вживати різні способи вираження й різні перспективи огляду дійсності, його відкритість до багатоголосся і багатоманіття виявляє його віру в те, що найкращий спосіб розпізнати і схо-пити єдність всього сущого — це відтворити суперечності, при-таманні земному світові в часі й просторі. Проте у вищій позасвітній дійсності «за зорею» (збірки «Книга Лева» та «Зеле-на євангелія») ці суперечності подолано й представлено як час-тини єдності, вічної цілості, що її інтуїтивно відчуває митець. У самому осерді Антоничевої естетики перебуває позасвітня кра-са, з якою споріднена краса земна, і яка, в його розумінні, тво-рить «велику гармонію» — абсолютну істину.

Проблема істини надихала Антоничевий пошук праслова — «правдивого слова»; він поділяв переконання модерністів, що первісні слова знаходились біля витоків часу, а тому поєднують сучасність із втраченим Раєм непідробної гармонії взаємин людини і природи. Антонич вважав, що тільки мистецтво спроможне надати довершеності жахливому досвідові життя. Антонич поді-ляв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й спе-цифічну музичність вірша; з авангардом його пов'язували пошана до поетичного ремесла, позиція нерухомого спостерігача, параф-раз і ретельна робота зі словом. Таким чином він досягнув у по-езії співпраці раціонального та ірраціонального начал. Антониче-ва повна спадщина виявляє цю поетичну хорду між пророчим видінням і конструюванням.

Велика самоцінність спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду і міфопоетики, робить його центральною постаттю в українській поезії XX ст.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Збірки «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія».

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Весни розспіваної князь: Слово про Антонича.— К-, 1989.

2. Ільницький М. Богдан — Ігор Антонич. Літературний пор-трет.— К-,1991.

3. Жулинський М. Богдан-Ігор Антонич //Сло-во і доля. — К-,2002.

4. Усе для школи. Українська література: програмні тексти, ілюстрації, пояснення, завдання, тести: 8 кл. — К., Львів, 2001.