Реферат - Баглюк Григорій
11

Г.Костюк, — тоді почали здійснювати силою, за допомогою охоронної варти.
І от, остання зустріч після голодовки Г.Костюка з нашим земляком:
   “Одного разу, —згадує критик, — правдоподібно в липні, в таборовій лікарні я зустрів Григорія Баглюка. Ми потиснули один одному руки. Я був потрясений. Мені замкнуло мову. Переді мною стояв не той колишній міцно збудований, широкоплечий Гриць. Це була тінь його, яка ледь-ледь трималася на ногах. Я ще раз, як і колись, висловив йому свою думку , що не варто було йти на цю безнадійну голодівку . Він пробував слабо перечити:
—Як не варто? Адже ж вони таки змушені були прийняти наші умови.
—Друже, що вони прийняли? Навіщо жити ілюзією?
—Як що? Живемо окремо в палатці. Жінки наші з нами. На роботу нас не ганяють. Харчі стали задовільні. Обіцяють, що скоро й преса почне приходити. Яка ж тут ілюзія?....
   Це була моя остання зустріч і розмова з Григорієм Баглюком”.
А фінал протистояння озброєних мучителів з безсилими і напівживими в’язнями був такий. До Воркути у грудні 1937 р. прилетів з Москви літак, на якому прибула виїзна трійка Верховного суду СРСР Григорович, Кашкетін, Зеленін. Вони провели в  таборі “слідство”. Було арештовано сотні в’язнів у справі голодовки і деяких інших для вигляду об’єктивності слідства...Тобто навмисно створювалося враження, що в таборі наводиться загальний порядок .
   А далі події розгортались таким чином: “І ось, —згадує Г.Костюк, — як грім з ясного неба: 9 березня 1938 року таборове радіо спеціальною передачею повідомило , що виїзна трійка Військового трибуналу Верховного Суду СРСР , після розгляду цілого ряду справ про антирадянську діяльність деяких в’язнів воркутинського табору, ухвалила:
   За організацію низки антирадянських контрреволюційних груп на терені табору, за контрреволюційний саботаж, за відмову від праці, за організацію втеч із табору, за таборовий бандитизм та інші контрреволюційні вчинки, —засудити до вищої міри покарання—розстрілу таких осіб...— далі подавався список розстріляних біля 50 осіб....Серед розстріляних, в основному, учасників голодовки, було названо й ім’я Григорія Баглюка.
   Г.Костюку вдалося з’ясувати загальну кількість розстріляних за вироком трійки Верховного суду у справі організованої колишніми троцькістами голодівки—ця цифра жахлива —1300 в’язнів із 3000 невільників воркутинського концтабору!
Те, що бачив своїми очима Григорій Костюк , не тільки доповнює матеріали слідчої справи Григорія Баглюка, але й додає масу правдивих фактів про страждання і муки нашого письменника-земляка в таборах, виявляє його неабиякий стійкий характер, волю.
Історія зберегла ще одне правдиве свідчення про смертельне змагання в’язнів з терористичною владою у воркутинських таборах. Це сторінки роману Олександра Солженіцина “Архіпелаг ГУЛАГ”.
   Солженіцин у частині третій “Истребительно-трудовые” розповідає про розстріли і звірячі засоби знищення охороною страйкарів—троцькістів на Воркуті. Ось, одна з них.
   “Зимой 1937-38 года из разных мест сосредоточения—из палаток в устье Сыр-Яги, с Кочмаса, из Сивой Маски, из Ухтарки, троцкистов да еще и децистов (“демократические централисты”) стали стягивать на старый Кирпичный завод (иных— и безо всякого следствия). Несколько самых видных взяли в Москву в связи с процессами. Остальных к апрелю 1938 года набралось на Старом Кирпичном тысяча пятьдесят три человека... а потом с пополнениями, поставили рядом еще две старые рваные ничем не обложенные палатки на двести пятьдесят человек каждая...Посреди такой палатки двадцать на шесть метров одна бензиновая бочка вместо печи, а угля отпускалось на неё в сутки—ведро, да ещё бросали в неё вшей, подтапливали. Толстый иней покрывал полотнище изнутри. На нарах не хватало мест, и в очередь то лежали, то ходили. Давали хлеба в день трёхсотку и один раз миску баланды. Иногда, не каждый день, по кусочку трески. Воды не было, а раздавали кусочками лёд как паёк. Уж ,разумеется, никогда не умывались, и бани не бывало. По телу проступали цинготные пятна “.
Через деякий час бунтівників стали партіями відправляти “на етап”, який виглядав, як дехто помітив , дещо підозріло. Коли з возу падали речі ув’язнених, їх ніхто не піднімав...
   “Колонна,—пише за спогадами свідків О.Солженіцин,— шла бодро: ждала их какая-то новая жизнь, новая деятельность, пусть изнурительная, но не хуже этого ожидания...
   Светило солнце.
И вдруг по чёрной идущей колонне невидимо откуда, из ослепительной снежной пелены, открыт был частый пулемётный огонь. Арестанты падали, другие ещё стояли, и никто ничего не понимал.
Смерть пришла в солнечно-снежных ризах, безгрешная, милосердная.
...Из временных снежных укреплений поднялись убийцы в полярных балахонах бежали к дороге и добивали кольтами живых. А недалеко были заготовлены ямы, куда подъехавшие блатные стали стаскивать трупы...
23-го и 24-го апреля там же и так же расстреляли ещё семьсот шестьдесят человек.”
   Ще кілька вражаючих плановим садизмом влади рядків про муки і страждання приречених на смерть:
“Ночами опозиционеров брали “с вещами” на этап, за зону, —пише О.Солженіцин. — А за зоной стоял домик оперчасти. Обреченных поодиночке заводили в комнату , там на них набрасывались вохровцы. В рот им запихивали мягкое, руки связывали назад верёвками. Потом валили по пять—семь человек на подводу и отвозили на “Горку”—лагерное кладбище. Там сволакивали их в готовые большие ямы и тут ж и в ы х  з а к а п ы в а л и. Не из зверства, нет. А, выяснено, что обращаться с живыми—перетаскивать, поднимать—гораздо легче, чем с мертвыми.”
   Або ще один приклад кривавої бойні:
Солженіцин пише: “...с дальних командировок этапы смертников опоздали, они продолжали поступать по пять—десять человек. Отряд убийц

---

Сторінки: 1 2 3 4