Дружина — черкешенка (адигейка); ми одружилися 1932 року влітку; син Юрій народився 1933 року восени, під час великого штучного голоду на Кубані. Голод забрав багато жертв; на самій Україні коло семи мільйонів, на Кубані приблизно півтора мільйона — з трьох з половиною чи чотирьох.

Німці проголосили евакуацію всіх мужчин; забув, здається, до 55 років; поліція вишукувала — хто зостається.

Ми від'їжджали 29 січня 1943 року; всі говорили: це на тиждень-другий, скоро повернемось.

Було холодно і сніжно. Небагато хто зважувався брати сім'ю в відкриті зимові степи з хуртовинами. Я теж покинув місто сам.

Потяг скоро став. Ішли пішки: частину дороги відбули на тягарівці (підвозив німець, що відправляв великі електромотори).

Дістались на «чушку» — заміновану по боках смугу широчиною понад десять метрів, а довжиною, мабуть, чотирнадцять кілометрів, — точно не пригадую! — вона врізається в води Озівського моря в напрямку до кримського берега, до Єнікале, де було колись турецьке укріплення.

Морська течія несла масу криги: ми по ній настилали дошки і йшли до чистого місця: зустріти який-небудь катер.

З людей, що переходили попереду, багато згинуло.

Пізно ввечері пощастило переїхати — ми заробили переїзд, розвантаживши будівельне дерево з пароплавика і перенісши його по дощаній дорожці на морі — до пристані на вістрі «чушки».

Другого дня німці вистроїли нас як полонених; дали по житній буханці на двох і колоною повели на вокзал; погрузивши в товарні вагони, повезли через Крим і далі — через Україну, на відкритих платформах при лютому морозі і вітрі, з зупинкою в Кривому Розі. Пішки переходили ми через Дніпро, при Дніпрельстані, що його тоді ремонтували італійці.

Далі зупинка була в Білій церкві, Києві, Варшаві (тут «санітарна обробка»); і зрештою прибули в Берлін.

Там потрібен був коректор до друкарні українського видавництва, і його адміністрація дістала дозвіл взяти мене. З категорії «остарбайтерів» не звільнили урядовці Остміністеріюму, але дозволили не носити нашивки «ОСТ».

Жив я в кімнатці при самому приміщенні видавництва. Берлін тоді вже починав горіти під бомбардуваннями, і я одночасно виконував протипожежні обов'язки в приміщенні.

Після лютости фронтових просторів і жорстокости німецького врядування на Сході — надзвичайно вразив характер життя в самій Німеччині: люди в основній множині своїй чемні і уважні, феноменально працьовиті і тверді в обіцянках, спочутливі, невтомні в збереженні чистоти і ладу: це було величезне добре відкриття для мене — там, серед звичайного населення, в таких незвичайних обставинах палаючого Берліна, я знайшов мою омріяну «фавстівську» Європу. Німці в переважаючій масі своїй були огірчені всією воєнною авантюрою нацистів.

Хоч зустрічалися дуже жорстокі: передусім наглядачі таборів; вони цькували псів на наших «остівців», женучи на роботу, і били в кров. Вже не казати про кацети — з їх людоїдськими ладами.

Весь Берлін горів все дужче; повітряні атаки бували вже вдень і вночі. Бомби двічі розбивали приміщення видавництва; все горіло від фосфору до — кінця.

Переїхали на околицю міста.

В ці роки (від 1943-го) я знов почав постійно писати вірші.

Життя на «граничних ситуаціях», читання нових книжок, недоступних раніше, передусім — релігійних, відвідування церкви, а найбільше довгі роздуми на самоті зовсім змінили погляди. Найдорогоціннішим придбанням була Біблія в перекладі Куліша: її подарував визначний наш артист-маляр Едвард Козак.

Я й тепер бережу її.

Писав я також есеї: частину їх включив тепер в книжку «Земля садівничих» (недавно надрукована).

Почалась евакуація з Берліна. Вірші я переписав дуже дрібно, щоб тримати в кишені і не загубити. Вночі, після бомбардування, виїхав до Ваймара і там жив з багатьма нашими земляками в Гердер Шуле; спали на долівці.

Там зустріли ми перші американські танки, що займали місто. Але скоро Тюрінгія віддана була до радянської зони; довелося відходити далі на захід.

Пішки пройшов біля 1000 кілометрів. За місяць мандрівки часом підвозило авто, що здобули наші земляки.

В дорозі ховалися від ловців з репатріяційних комісій: вони виглядали на всіх перехрестях.

Ночувати доводилося то в сіні, то на долівці в порожній школі, то в куренях за селами, а іноді німці гостинно приймали в свої доми.

Зрештою перед очима — Авгсбург. Там знайшлося пристановище на околиці, на терені покинутого цегляного заводу, в широчезній ямі, де в бараках розміщався український табір. Місця вільного не було. З дощок я збив низенький ящик і там ночував.

На зиму табір переселили американці в гарні будинки Сомме-касерне: почався більш упоряджений побут.

В роки життя в таборі «ДіПі» я писав вірші, есеї; склав роман «Рай» — він, щоправда, весь пройнятий гіркотою тодішнього стану і полемічністю напівприречених — під постійною загрозою видачі; це зрушило розповідні лінії в творі, писаному в коридорі на підвіконні, бо в невеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і шумно.

Вірші, переважно серед природи, за межами табору, складалися більш незалежними.

Табір переведено в Ляйпгайм. Але деякий час я прожив, виїхавши звідти, в Нойбурзі, біля Дунаю. Вернувшися в Ляйпгайм, дістав повідомлення на виїзд за океан. Маючи розбите здоров'я, боявся їхати в Америку: в ній можна було в той час знайти тільки важку працю, як писали наші земляки, і я не був певен, чи витримаю — не звалюся. Тому згодився на пропозицію молодших людей* (*Упівці — з ОУН (р)): пішки перейти «на