Складається таке враження, що В. Барка, працюючи над тво-ром, усе продумав, усе передбачив, бо навіть прізвища персона-жів є доволі символічними: Катранник («катран»— лікувальна рослина, що росла в степах і використовувалася як гірчичник), Кайданець—від, «кайдани», Кантарик — «кантар» — діалектне «вуздечка», Вартимець — від «варта», бо голова колгоспу; Без-рідний— хочмає дружину й дітей, але не має притулку духовно-го, бо став безбожником, Отроходін — щось від російського «отродье», Шкірятов нагадує слово «шкіритися»—-1- «сміятися зі злом» чи жаргонне «шкіра». Гостроту трагедії відтворює і но-вий селянський календар: «Тепер місяці нові — вчора нам сусід казав... грудень... трупень... січень... могилень... вересень... розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень... Лютий—людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень…». Так світ, який завжди ніс радість хліборобу, який жив у одвічній гармонії із землею, перетворився на зону смерті.

Роман цікавий не тільки своєю історичною правдивістю, але й глибиною морально-етичних і філософських проблем: напри-клад, чи всі дії людини можна виправдати екстремальністю ситу-ації (забрати хліб у мертвої людини, вбити й з'їсти ховраха, шпа-ка, горобців, собаку, відігнати слабкішого),— ведуть ці вчинки до зруйнування своєї внутрішньої сутності? Автор не моралізує, не дає буквальних відповідей, він примушує думати самостійно, про-сто описуючи події: Андрій «... відрізає кусень і жує швидко... і знову жує. Але відчуває дивну ніяковість: підводить голову і враз бентежиться: поблизу літня жінка стоїть і спостерігає, як він їсть... Аж чорна: висохла від голоду. Стоїть і всіма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Ні слова не каже. Тінь — і годі. Хлопцеві стало так недобре, що він похапцем склався і пішов. Виправдовувався в думці, мовляв, тепер «кожен — собі». Однак через хвилину стало ще гірше, аж похолодніло їдкістю на серці! Він оглянувся... Де стояла жінка, там і застигла... не гукає, непросить. Лише дивиться як снохода: Вернувся хлопець до пригаслої ватри, відділивши частину ховраха і поклавши на папір, простяг-нув жінці; «Тітко, візьміть!» І ми розуміємо, що Андрій не міг вчинити інакше, тому що така етика його поведінки корениться в одвічній українській «родинній педагогіці», яка базується на глибокій повазі до людини, на законах християнської моралі. Від-родження душі хлопчика, змученої голодом і втратою матері, на-стає тоді, коли він починає помічати красу: «Одного ранку хло-пець ворушився між бур'янами у садибі, шукаючи решток старої городини. Серед зарості, серед гичі — потворної і жорстокої — побачив квіти: з білими промінцями вкругі охристими очками по-середині». Його серце не байдуже до краси, а отже й до життя. І це віщує відродження. «Саме в показі незнищенності гармоній-ної душі, яка вихована на красу і полягає ідея твору» (О. Коваль-чук). І ще одне питання хвилює В. Барку: чому все: ж так? Украї-ну спіткало таке страшне лихо? Пояснення він дає в традиційному для себе християнському ключі: велика гріхов-ність українського народу потребує обов'язкової: спокути. Автор нагадує біблійну оповідь про перший гріх на землі — братовбив-ство, проводячи чітку паралель із сучасністю: місяць горів кров'ю тоді, коли Каїн мав убити Авеля, як і в той час, коли починалося голодне лихоліття в Україні. Кров, за Біблією і Василем Бар-кою,—- це правда, яка обов'язково стане відомою, це також пом-ста й спокута. Згадаймо епізод із самогубством секретаря райко-му: «Колір крові ніби скував Мирона Даниловича, і думки тривожили: ось що тайно хотів бачити! — її, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всіх, люто розорених і повбиваних,— чи вдоволений червоністю її? Тобі, можливо, так дано тепер: глянь і скажи, чи того хотів? чи радуєшся?.. «Ні!» — знялося, наче скрик, на серці: бо бачив невикупливою кров секретаря — проти моря нещастя людського, таким, як він, заподіяного». Ре-лігійний Барка намагається пояснити причину голоду. Устами праведних письменник запитує: «Може,— іспит, нехай очистять-ся в горі, як в огні останньому»,— за смерть Ісусову, адже минає дев'ятнадцять століть з часу скоєння цього гріха. Далі з тексту випливає, що причина біди — нешанобливе ставлення до віри. Чимало епізодів відтворюють жахливе руйнування храмів Божих, відвертання людей від віруючих, їх масове гоніння.

Безперечно, бажанням письменника було відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932—1933 pp., по-казати світові болючу правду про тоталітарну систему, яка ни-щить усе світле й гуманне на своєму шляху, власне, «пожирає своїх дітей», бо вона сама — «жовтий князь». Роман прославляє твердість людського духу і віри, які допомогли його героям зали-шатися Людьми у найтяжчих обставинах, підіймає широке коло одвічних проблем: життя і смерті, добра і зла, моральності і амо-ральності, духовності і бездуховності, родинного виховання, віри, новітнього яничарства, застерігає нащадків від повторення по-милок історії.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Збірки поезій «Апостоли», «Білий світ», епічна поема «Суд-ний степ», романи «Рай», «Жовтий князь».

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Українське слово. Хрестоматія української літератури та критики: В 4 кн. Кн. З/ Упоряд. В. Яременко.—К., 2003. Аконіт, 2003. т. 3.

2. Василь Барка. «Жовтий князь»: Посібник для 11 класу/Автор-укладач В.В. Паращич—X: Ранок, 1999.

3. Забарний О. Роман В. Барки «Жовтий князь»//Дивослово.—1996.— № 10.

4. Мовчан Р. Василь Барка //Дивослово.—2002.— № 4.

5. Плющ Л. Заразар — Заказар // Сучасність.—1987.— №10.