Владик... іноді розкривав шафу чи висував шухляду стола і діставав книжку з автографом Павла Григоровича, його листа чи листівку, і я бачив чіткі, рівні літери — «живий почерк» визнаного поета, знайомий мені лише з друкованих його книжок.

А тут ось зеленим чорнилом поет писав, що на нього саме «напало безгрошів'я» (до того я й не чув такого слова). А ще ось коротко сповіщалося про його закордонну поїздку десь до Туреччини...»

Тоді у Д. Білоуса зародився великий інтерес до мови. Через усе місто їздив на заняття гуртка художнього слова при театрі робітничої молоді. А читав там лекції професор М. М. Баженов. Потім в університеті вчився разом з Олесем Гончарем, Григорієм Тютюнником.

У той же харківський період у літературному об'єднанні познайомився з Олександром Підсухою і Валентиною Ткаченко. Загалом Дмитрові Білоусу притаманна спрага на людей, жадоба духовного суголосся. У спілкуванні він надзвичайно тактовний, ненав'язливий і водночас дуже вимогливий до того, про що мовиться. Не любить пліток, нашептів, обминає їх, немов брудні калюжі, не любить легкома підтакувати, коли не певен у справедливості сказаного.

…Війна безжально поруйнувала усі плани, сподівання, надії. Добровольцем у складі студентського батальйону іде Д. Білоус на фронт. Потім виснажливі бої під Києвом, важке поранення, госпіталь у Красноярську. Згодом у рік 40-річчя Перемоги Олесь Терентійович Гончар згадуватиме про побратимів-студбатівців: «Серед небагатьох, котрі лишилися живими, наших студбатівців — Дмитро Білоус, поет і перекладач, з яким ми взимку 1942 року, виявляється, лежали в одному евакогоспіталі, в Красноярську, в приміщенні школи на березі Єнісею, хоч лише згодом дізналися, що під спільним дахом були наші госпітальні палати». Життя — найвинахідливіший сюжетотворець. Одразу після війни Д. Білоус працював літконсультантом у журналі «Вітчизна». Пощастило йому першому прочитати і оцінити рукопис (справді від руки писаний) першої частини тепер всесвітньовідомих «Прапороносців». Це видно з дарчого напису на першому виданні книги: «Першому читачеві і чесному оборонцеві «Альп» Дмитрові Білоусу з любов'ю. Олесь Гончар. 23.11.1948».

Та це трапиться згодом. Війна тривала. Після одужання Д. Білоус працює на радіостанції «Радянська Україна», що вела передачі для народних месників-партизанів. У щоденному спілкуванні з Петром Панчем, Олександром Копиленком, Ярославом Галаном формувалась творча індивідуальність поета-сатирика. Неоціненними уроками були тодішні зустрічі з Остапом Вишнею, який з симпатією і прихильністю ставився до Білоуса. Згодом, на початку 50-х, Вишня захистить свого молодшого побратима од необгрунтованих нападок голобельної критики.

Отже, перший творчий гарт молодий сатирик здобував у роки війни. У мирний час його обдаровання стрімко розвивалося. Привернули увагу і читачів, і професійної критики збірки гумору й сатири «Осколочним!» (до речі, редагував її Андрій Малишко), «Веселі обличчя», «Зигзаг», «Колос і кукіль», «Сатиричне і ліричне», «Критичний момент», «Тарасові жарти», «Хто на черзі», «Альфи — не омеги», «Хліб-сіль їж, а правду ріж». Д. Білоус надійно увійшов у сатиричний цех нашої літератури. В архіві П. Г. Тичини зберігається начерк його виступу про Д. Білоуса у зв'язку з прийомом останнього до Спілки письменників. Почуття приязні до свого молодшого колеги зберіг видатний майстер до кінця своїх днів. 19 листопада 1962 року о 5-й годині ранку поет записав у щоденнику: «Написати листа Дмитрові Григоровичу Білоусу (через Спілку): як здоров'я, як справи. Стрівся я з братом його, як ішли до консерваторії. Хотілося дещо більше поговорити з Вами. Про різне. Про хороше…»

Не для захвалювання чи перехвалювання Д. Білоуса наводжу ці цитати, а щоб висвітлити його взаємини з видатними сучасниками. Адже сам Д. Білоус тверезо дивиться на свій доробок, ніколи не спинається на котурни. Отож і пише в мініатюрі «Замість епітафії»:

Не якісь захмарні мої обрії,

Був я непомітним сіячем.

Та хотів я щиро, люди добрії,

Буть не просто хліба з'їдачем.

Читаєш сатиричні твори Д. Білоуса минулих десятиліть, а особливо поему «Мерці» та вінок сонетів «На могили лукаволицих — хапуг, себелюбців та інших ницих», і ловиш себе на думці, що вони не втратили, на жаль, своєї актуальності і сьогодні...

Поетів-сатириків у нас не так і мало. Та голос Д. Білоуса серед них не губиться. Передусім впадає у вічі те, що автор не прагне римувати ходячі анекдоти, поширені кумедні оповідання, не силкується викликати сміх вульгаризмами. Поет схильний до творення портретів негативних типів, причому в своїх кращих творах скрупульозно і філігранно «обточує» кожну деталь, кожну рисочку. Коли сукупно прочитати його вірші, перед очима постає ціла галерея непривабливих суб'єктів з промовистими прізвищами — Шарахкало, Шкуренко, Рваченко, Круть, Потакайло, Патякало, Говоруха, Слимак, Цупович, П'явка, Лакуза, Лопух тощо. Звісно, прізвища — не самоціль, а один із засобів у досить багатому арсеналі письменника. Він детально описує зовнішність, оточення, передає особливості мови. Ось як, приміром, саморозкривається безпринципний Слимак:

Питають щось — кажу: «Ми зважим,

Порадимось, чи так, чи ні».

Хороший вашим я і нашим,

Хороші і вони мені.

А ось сатирична новела «Пеня» (1949). В основі — справді курйозний випадок: бюрократи придумали податок за бездітність... п'ятирічній дівчинці та ще й попереджають, що в разі несплати ростиме пеня. Мати питає дочку, чи вона хоч розуміє оте чудернацьке слово. Дівчинка пояснює, що коли приходить дядько-фінагент — то пень, а тітка — то пеня. Так, Д. Білоус любить гру слів, філологічні повороти, схильний, сказати б, до інтелектуального, вишуканого гумору. Самі лише назви його творів несуть