В далеку путь ідуть твої сини,
За тридев'ять земель чужих і невідомих,
І їм у слід, прадавній і сумний,
Її руки трикратний хресний помах.

Ідуть на Подвиг у лиху годину. 
О, руки, матерні, лагідні й шкарубкі, 
до вас вернутися лише на мить єдину! 
В далеку путь рушають парубки.   

Тему матері, суголосну своїм творам, В. Біляїв знаходить і в таких видатних майстрів мистецтва слова, як італійський поет Сальваторе Квазімодо і шведський поет Верінер фон Гайденстам. їхні вірші у перекладі Біляїва доповнюють образ матері-жінки, яка «розділює любов синам далеким» (С. Квазімодо, «Лист до матері»).
   Синівська вдячність за .подароване життя і за материнську науку проймає не один вірш В. Біляїва. Образ матері, святої матері — це уособлення рідної землі, яка залишилася в серці поета назавжди.
   Цікавою в Біляїва є й пейзажна лірика Часто це вірші про міста, селища, села, моря, океани, які в подорожах по світу бачив поет. Але особливістю творів є постійне звернення автора до картин рідного краю, Донеччини. Передусім — це краєвиди донецького степу. Азовського моря та інших куточків рідного пейзажу. Картини-асоціації, пов'язані з Придінців'ям, є для Біляїва не лише зовнішнім проявом любові до землі. Зі степом він пов'язаний генетичне,  кров'ю давніх степовиків, своїх предків. Поет по-синівськи проголошує:
 

Та стопи, де б мої свій слід не полишали,
І до яких би див мін зір не прикипів,
Я давніх предків дар несу в червоножилах — 
Густу й ліниву кров степовиків.
                                                            («Над морем»)   

Ось чому степ для поета є не лише образом-спомином про рідний край. Спокійна хвиля степу є внутрішньою сутністю рідної землі, в глибинний зміст якої він прагне заглянути. Тема степу єднає поетичне слово В. Біляїва з творчістю таких наших земляків, як М. Чернявський, С. Черкасенко, X. Алчевська. Але в його творі образ степу набирає особливого звучання, пов'язаного з гіркотою споминів про далекий рідний край.
   Поет відтворює природу неповторними барвами. У нього не просто вишні будуть цвісти, а «метеликами цвіт обляже вишники», верби не схиляються  ,над водою, а «шукають броду», вітряного дня дерева не просто підіймають свої віти, а «пірнають у вітряну купіль за крилами лелечими». Поет .бачить чайку, «як тепла і лету білоперий жмуток», і чує «вдари хвиль, немов звучання рим». Рельєфні, барвисті картини хвилюють читача,
   Для ліричного героя В. Біляїва є властивими роздуми над сенсом людського життя, над добром і злом. Вірші такого спрямування пройняті ідеєю пошуку щастя.    "     -:
   У кращих традиціях української класики поет дотримується єдності форми з досконалістю змісту, ось хоча б такі рядки:
 

Там пада й гасне лист — жаріюча пір'їна.
 Спроквола дотлівають візерунку риз, 
 осінь слухає, як на злежалий хмиз. 
Клякає тиша чиста і первинна.
                                                      («Напередодні»)   

В. Біляїв — патріот, це знайшло відображення в багатьох поезіях. Через усю творчість проходить думка про неминучість приходу в рідний край свободи під знаком «Тризуба — сокола вогнекрилого». У віршах-епітафіях поет схиляється перед улюбленими творцями  слова чи дії: Симоном Петлюрою, Іваном Багряним, Євгеном Маланюком, Галиною Журбою та іншими видатними синами і дочками українського народу, У поемі «Розмова з ровесником», уривок з якої надруковано в збірці «По той бік щастя», звучить гостра інвектива — звинувачення на адресу майстрів нелюдської розправи», які були вірними ідеям миколаївських фельдфебелів і капралів, «що шкуру з наших прадідів здирали», іут присутні «І ленінські дзержинці-сіроманці», і сталінська «єжова рукавиця», І Смерша закривавлена правиця — «тюремної імперії незмінний страж». Згадує автор пекучим словом і своїх земляків-перевертнів:
 

В долоні б'ють служаки завидющі,
І хрипнуть від «У-р-р-а!» глухі і невидющі
Й завжди байдужі до народу згуби,
Всі рідні циніки і скалозуби
Собі хихикають в кулак!    

Поет продовжує традицію свого великого попередника, зображуючи нащадків «синів сердешної України» (Шевченко).
В одному з віршів збірки ,«По той бік щастя» поет так висловив своє кредо:
 

Не зла жалом — жезлом добра
Будь, моє слово, будь!
                            («Слово моє»)   

Так, вірші Володимира Біляїва зичать людям щастя і добра, вони свідчать про синівську любов поета до рідної землі, палке бажання працювати в ім'я її визволення. Творчість нашого земляка знаходить тепер свого читача уже й на вільній батьківщині.