АНАТОЛІЙ ДІМАРОВ

(рік народження 1922)

Анатолій Андрійович Дімаров народився 5.05.1922 р. у Мир-городі на Полтавщині в учительській сім'ї. Після закінчення се-редньої школи був мобілізований до армії. У цей час розпочалася Велика Вітчизняна війна, письменник воював на Південно-Західному фронті побував у окупації, був поранений, після одужання деякий час партизанив. Увесь цей життєвий досвід пізніше від-бився в його творах.

У 1949р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Протягом 1950—1951 pp. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951—1953 pp. — у Львів-ському педагогічному інституті; потім (1953—1956 pp.) — у Ви-щій партійній школі в Москві. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах, А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії» (1951), збірки оповідань та новел «На волинській землі» (1951), «Волинські легенди» (1956), «Через місточок» (1957), повісті «Син капітана» (1958), збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною» (1959), романів «Його сім’я» (1956), «Ідол» (1961), «І будуть люди» (1964).

Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів. Важливіші з них: «Зінське щеня» (1969), «Містечкові історії» (1983), «На коні і під конем» (1978), «Вершини» (1986).

У 1981 р. роман у двох книгах «Біль і гнів» був відзначений Державною премією ім. Т: Шевченка. Письменник, переконує, що війну перемогло саме народне життя. «Болем і гнівом» А. Ді-маров стверджує це пристрасно, доконано, завершуючи свою ве-личну фреску окупаційного лихоліття епізодом, що найвиразніше оголює полемічний нерв усієї епопеї. Єдина на всю спалену Тарасівку жінка Ганна Лавриненко відтягла з подвір'я мертвого німця, намила картоплі, знайшла обгорілий шолом і мовчки заходилася варити в нім нехитру селянську їжу. «Отой шолом і привернув увагу військових. Військові в'їхали у спалене село вантажною машиною: двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну, яка сиділа застигло над вогнищем. Військові були з фронтової газети, і один із них, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Він одразу ж подумав, що не-одмінно напише про цю жінку і шолом, він складав уже подумки фрази, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про безсмертя народу. А Ганна ні про що те не думала: Ганна просто варила картоплю». У цьому «просто варила картоплю» і є весь Дімаров як мислитель і як художник.

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрі-лості стали «історії» — сільські, містечкові, міські. Започатко-вані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжува-лась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого, як це й трапляється в усіх відстояних сільських громадах, «породича-лися» з більшістю людських цнот і вад, зігріваючи і караючи ними не лише сусідів, а й самих себе. Ці соціально та психоло-гічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978),— вона разом з попередньою увійшла до підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Більшість її персонажів — теж люди літні, їм довелося дивитись у вічі найстрашнішому лихові — насильницькій смерті, яка в роки війни сліпо й легко косила всіх підряд, а ось біля них кружляла довше. І часто через те, що боялись вони передусім не її, а осуду власної совісті. Посутньо про таке, яку війні, але-без-кровне вже прорідження реліктово «чистих» народних натур, їхнє поступове струхлявіння чи то в болоті застійного побуту, чи в духовно пісному ґрунті сучасних мегаполісів розмірковує А. Ді-маров у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на про-даж. Міські історії» (1988). Обидві вони густо населені людьми, чиї здебільшого скособочені долі свідчать про кризу цінностей, що їх держава мала, з одного боку, за моральний абсолют, а з ін-шого — чи не щодень ігнорувала. Нехтуючи при тому й характе-ри, де ті цінності прижились, аби врешті-решт стати разом з їх-німи носіями нікому не потрібними. А бува, й офіційно переслідуваними, як це сталося з молодим робітником («Термі-нальна історія»): боротьбою з приписками він тільки того й до-бився, що судової справи проти себе. Таку ж неможливість про-битися бодай до здорового глузду, який подеколи підміняв усунуту з офіційних установ совісність, ілюструють трагічні іс-торії доведеної до самогубства школярки («Дітям до шістнадця-ти»), котрій її ж учителі грубо інкримінували розпусту; або мо-лодого зятя, який прийшов у сім'ю нареченої з крилами, але під тиском міщанського пресу мусив їх потайки пообтинати («Крила»:). Головні мотиви «Міських історій» Анатолія Дімарова, це — людина у всьому розмаїтті п відносин з оточуючим світом. Навіть за загальним пафосом повісті, що увійшли до «Міських історій», фіксують різні зрізи дійсності: комічні («Роман», «Білі троянди, червоні троянди...»), трагічні («Лунохід і Квазімодо», «Дітям до шістнадцяти», «Симон-різник», «Попіл Клааса»), фантастично-умовні («Крила»). Але найбільше тут творів, які стикують у собі взаємопротилежні начала, зображують людину в такому поєднанні почуттів і суперечностей, що годі шукати од-нозначної відповіді на запитання «хто є хто»: «Квартира», «Мама Люба», «Кримінальна Історія», «Жизнь є жизнь», «До сина», «Медалі», «Дзвони», «Боги на продаж». «Міські істо-рії» спонукають до серйозних роздумів, які ж причини тих мо-ральних деформацій, свідками котрих ми є останнім часом, які сили змушують людину забувати такі важливі моральні імпера-тиви, як добро, благородство, милосердя. Досліджуючи ці при-чини, письменник намагається запропонувати різні відповіді на ці болючі питання. Одна з них пов'язує втрату людиною людя-ності насамперед із хворобою речовізму, що жахливою епідемією накрила мешканців