Осібно стоїть Галя Поночівна, українська мати з повісті «Земля під копитами» (1980), написаної в іншій манері — інший життєвий матеріал, не тільки в часі, а й психологічно — війна; інша поетика, інша концепція життя й людини. Безліч раз фашисти вбивали Поночівну, та вбити не могли, вона й умерти не мала права, бо діти і «стільки роботи на одні руки», та й треба комусь і після війни порати землю й квітчати. Реальна і водночас легендарна Поночівна уособлює незнищенність нашого народу й материнської любові, вічне материнське начало життя.

Із творами В. Дрозда, такими, як повісті «Ирій», «Замглай», «Балада про Сластьона», «Самотній вовк», новели «Сонце», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», зв'язані здобутки химерної прози, українського варіанту модного в літературі 70-х міфологізму. Треба сказати, художня умовність у В. Дрозда цілком оригінальна, несилувана, вигадливо-розкута, виростає із традицій національної «химерії» та демонології — і літературної (В. Дрозд підкреслює вплив на нього Гоголя й Лесиної «Лісової пісні»), і фольклорної — казки, легенди, переказу, бувальщини, уламків слов'янської міфології, яка донині тримається «поліських лісів та боліт із усім їхнім чортовинням». Густа міфологічність, але іншого, більше філософського плану, пронизує всі клітини відзначеного Шевченківською премією роману «Листя землі». Оригінальний В. Дрозд і в своїй автобіографічній «повісті-шоу» «Музей живого письменника...» (1994).

І все ж, за словами письменника, його «завжди цікавило, що сказати, а не як сказати», стиль, форма — похідне, а головне для нього в літературному творі «не література, а душа». Власне, людська душа, стан душі сучасної людини, саме трагедія деформації, роздвоєння душі радянського українця, найчастіше, як сам автор, інтелігента в першому поколінні, хворобливого розщеплення її в умовах хворого суспільства, а також її екологія, порятунок душі і є основним предметом дослідження, головним героєм прози В. Дрозда.