Вслухаючись у ці промови, неможливо було не пройнятись думкою: а чи все знаємо в Україні про свого письменника, як і про літературу в цілому, чи замислюємося належно над підоймами, що виводять її на орбіту вселюдського інтересу? Відзначаємося-бо дивовижною здатністю самохітне спровінціалізовувати власні уявлення про свою літературу, шукати естетичні вартості де завгодно, лише не в себе дома. О, багатовікова наша підпорядкованість імперії, яка так методично вбивала нам у голови комплекс нижчевартості, полишила наслідки просто фатальні! Тому-то й існує потреба, аби ми, привчені не довіряти самим собі, вислухали про себе думку ще й «збоку» (хоч би заокеанську, як у даному випадку), аби потвердити для себе у цей спосіб те, про що часом здогадуємось майже інстинктивно.

От і стосовно Олеся Гончара. Як знаємо, офіційна ідеологія доклала немалих зусиль до того, що у свідомості вже кількох поколінь його образ насамперед асоціюється зі «співцем визвольної місії Радянської Армії в країнах Східної Європи («Прапороносці»), втілювачем «ідей радянського патріотизму». Подібними цитатами «годують» у нас учнівську молодь почасти ще й сьогодні. Власне, це і є те універсальне прокрустове ложе, конструйоване вульгарно-соціологічними розпорядниками, у яке, притім ще десь від п'ятдесятих років, Олесь Гончар, звичайно ж, принципово не вміщається.

Доречно згадати тут написане вже давно, але надруковане лише в наші дні оповідання «Двоє вночі», де письменник відтворив драматичну колізію протиборства О. Довженка і Сталіна. О ні, недаремно він звернувся до цієї теми — надто вже багато суголосного відчув він у тому протистоянні стосовно власного життєвого і творчого досвіду. Так, і найвищі офіційні премії, й ордени, навіть членство у ЦК — в Олеся Гончара усе те було. Та свідчить це, одначе, про те найбільше, що письменника, розуміючи силу його таланту, намагалися приручити. Коли ж з приручуванням нічого не виходило, партійно-державна машина брутально звалювалася на нього і, як і тому ж О. Довженку, металася. Окрім відомих фактів безпрецедентного шельмування «Собору», згадаймо ще й спробу замовчування пошанування письменника в день його сімдесятиріччя у зовсім недавньому 1988 році... Драматичну історію долі письменника за умов тоталітарного режиму на прикладі Олеся Гончара можна б відтворити доволі яскраво.

Отож, кажучи про національний сенс Гончаревої діяльності, найперше слід акцентувати на такому: починаючи від шістдесятих років, письменник став однією з опор українського національного відродження. З його стійкості черпають стійкість інші, з його віри зміцнюють віру власну. Досить сказати, що Гончаревим вступним словом починалися всі найзнаменніші національно-відроджувальні акції, що відбулися в останні роки на Україні: Установча конференція Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, з'їзд Народного Руху України, перше за багато літ свято Соборності України у січні 1990 року, Перший конгрес міжнародної асоціації україністів тощо. Усе те — потужні імпульси, що додають снаги кожному українцеві-патріотові, адже йдуть вони від високоавторитетної людини, котра поставила своє слово на сторожі нації.

І зрозуміло, що всі найкращі, наймиліші барви і тони рідної України бринять у художніх творах письменника. Повсякчас звучить у них симфонія драматичної національної історії; відчуття кровної приналежності до свого талановитого і працьовитого народу сповнює найсвітліших героїв творів майстра.

Так послідовно витримується ним та першоумова, що й надає художнім з'явам відкритості до їх засвоєння іншими народами, так витворюється гармонія межи глибоким національним укоріненням Гончаревої прози та вселюдським відгуком, що вона його здатна викликати. […]