ОЛЕСЬ ГОНЧАР

(1918—1995)

Олександр (Олесь) Гончар народився 3 квітня 1918р. у сло-боді Суха (тепер Кобеляцького р-ну) Полтавської області у сім'ї робітників Терапія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів; батько перед війною працював у приміському колгоспі (де й за-гинув від німецької авіабомби), мати — на заводі металевих ви-робів.

У 1921 р. померла матір Олександра, хлопець переїхав до ба-бусі та дідуся (батьків матері), з 1925р. вчився у рідному селі, потім у с Хорішках. У 1933р.— після закінчення семирічної школи в с Бреусівка Козельщинського району працював у редак-ції районної газети «Розгорнутим фронтом» (с. Козельщина).

Протягом 1933—1937 pp. О. Гончар навчався в Харківсько-му технікумі журналістики ім. М. Островського; по закінченні недовго працював учителем у с Мануйлівка, потім — в обласній молодіжній газеті «Ленінська зміна».

З 1937р. почав друкувати (переважно оповідання) в «Літера-турній газеті», «Піонері!», «Комсомольці України», «Молодому більшовикові». Поступив на філологічний факультет Харківсько-го університету.

У 1938 —1941 pp. створені новели «Іван Мостовий», «Че-решні цвітуть», «Орля», повість «Стокозове поле».

У 1941 р. з третього курсу Харківського університету в лавах студентського батальйону О. Гончар добровольцем пішов на фронт, був двічі поранений. Писав поезії (видані 1985р. окремою книгою «Фронтові поезії»). Нагороджений орденами «Слави» і «Червоної Зірки», трьома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва».

У 1945 р. О. Гончар демобілізувався з армії, оселився у стар-шої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський уні-верситет у 1946р., працював асистентом кафедри української літератури цього університету, переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, почав професійну літературну діяльність, вжурналі «Україна» на-друкував романтичне оповідання «Модри Камень».

Протягом 1946—1947 pp. О. Гончар написав романи «Аль-пи», «Голубий Дунай» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1948р.), «Злата Прага» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1949р.), які склали трилогію «Прапороносці», уперше опубліко-вану в журналі «Вітчизна».

У 1947—1959 pp. вийшли його повість «Земля гуде», збірки оповідань «Новели», «Весна за Моравою», «Південь», «Чари-комиші», «Маша з Верховини» та ін., повісті «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник», романи-дилогія «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), книги нарисів «Зустрічі з друзями» (1950, про Чехословаччину), «Китай зблизька» (1951).

У 1959—1971 pp. Олесь Гончар є головою правління Спілки письменників України, у 1959—1986 pp. — секретарем правлін-ня Спілки письменників СРСР; депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР.

Роман «Людина і зброя» (1960 р.) отримав Державну премію УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1962 року.

У1961 р. вийшла книга нарисів «Японські етюди», у 1963 р. — роман у новелах «Тронка» (Ленінська премія, 1964р.).

У 1966р. на V з'їзді письменників України Олесь Гончар ви-ступив з доповіддю «Думаймо про велике».

У 1968 р. був опублікований роман «Собор».

Протягом 1970—1976 pp. письменник створив твори: роман «Циклон» (1970), збірник статей «Про наше письменство» (1972), повість «Бригантина» (1973), роман «Берег любові» (1976).

У 1973 р. він очолив Український республіканський комітет Захисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру.

У 1978 р. Олеся Гончара обрано академіком АН УРСР, при-суджено звання Героя Соціалістичної праці. Роман Гончара «Твоя зоря» (1980р.) отримав Державну премію 1982р., вий-шов збірник статей «Письменницькі роздуми» (1980). У 1986 р. опубліковані повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі», повість «Спогад про океан». Олесь Гончар у 1990р. вийшов з КПРС (вступив 1946р.). У 1991 р. опубліковано збірник статей «Чим живемо. На шляхах до укра-їнського Відродження». У 1992 р. Олесю Гончару присвоєно по-чесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). У 1993 р. Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Ан-глія) визнав Олеся Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992— 1993 поків».

Олесь Гончар помер 14 липня 1995р., похований у Києві на Байковому кладовищі.

Визнання прийшло до Олеся Гончара з першим твором. Вчо-рашній фронтовик, за плечима нема й тридцяти, опубліковано лише початок трилогії «Прапороносці» — і раптом критика за-говорила про нього як про зрілого художника. Державні премії за романи «Прапороносці», «Людина і зброя», «Тронка» і загальне визнання, здавалось би, мали гарантувати письменнику недотор-канність і цілковите благополуччя в житті й творчості. Але коли з'явився його роман «Собор», від того «офіційного» благополуч-чя не залишилося й сліду: письменника було піддано вульгарній критиці, організовано проти нього кампанію ідеологічного шель-мування, а сам роман — вилучено з літературного процесу на двадцять років. У 1966 році, працюючи над «Собором», О. Гон-чар виступив на V з'їзді письменників України з доповіддю «Ду-маймо про велике», в якій порушив багато болючих тем: збере-ження історичної пам'яті, незадовільний стан вивчення української мови в Україні, проблеми освіти й тогочасного розвитку україн-ського мистецтва, необхідність дбайливого ставлення до приро-ди, загроза екологічних катастроф, повернення із забуття творів П. Куліша, В. Винниченка, Б.-І. Антонича. Тепер нас дивує, що ж у цьому виступі було «крамольного». Проте в країні «процвітаю-чого соціалізму» насправді треба було мати неабияку громадян-ську мужність, щоб говорити про якісь проблеми. У 1964 р. по-мінялось вище партійне керівництво держави: Хрущова замінив Брежнєв, «свобода» для українських митців закінчилась, поча-лись масові арешти інакомислячих (тобто усіх, хто не прослав-ляв, а «очорнював» радянську дійсність, був, за визначенням владних структур, «ідеологічним диверсантом» або ще гірше — «буржуазним націоналістом»). Це були часи, коли вдома говори-ли одне, а серед людей — інше; шпигунство, доноси, конформізм, почесті й залякування — неповний перелік того, що потім на-звуть «застійними явищами» і що особливо буде процвітати в 70—80 роках.

У 1986р. в інтерв'ю журналу «Радуга» Гончар так пояснив виникнення задуму свого роману: «Хотілося сказати слово на