Для Олеся Гончара 1968 рік був ювілейним: 3-го квітня йому виповнювалось 50. У січні в журналі «Вітчизна» вперше опублі-ковано «Собор», у лютому він з'явився у видавництві «Дніпро» в серії «Романи й повісті», а от третє, вже книжкове видання,— у «Радянському письменнику» — спіткала сумна доля: із запла-нованих 115 тисяч видруковано лише 25, тираж був «арештова-ний» у Львові й до читачів майже не дійшов. Чи міг письменник передбачити, яка сумна доля спіткає його книгу? Перші відгуки на роман були позитивні: М. Малиновська, Л. Новиченко, С. Шаховський високо оцінили новий твір Олеся Гончара, відзна-чаючи його велике інтелектуальне наповнення, пошуковий, дис-кусійний план, гостропроблемність і полемічність. Листа наді-слав Гончарові й Григір Тютюнник: «Щойно прочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як за-сичить ота наша ретроградна гидь, упізнавши сама себе; яке не-вдоволення Вами висловлять і, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству ображені, старі й новітні (уже наплодилися!) екстре-містські жеребчики, що граються у вождиків, позаяк дозволено і навіть «поощряється»; як незручно почуватимуть себе «обдаро-вані хлопчики», що шукають собі зручненького, з грошиками, затишку в українській літературі і посміхаються при слові «гро-мадянин» так, ніби все на світі збагнули, Знайшли йому ціну, ніби кажуть тими посмішками: «свята наївність»... їх шкода. То, може, хоч ви скажете «Собором»: не туди, отроки, ось вам знамено!» Як ми знаємо, Григір Тютюнник мав рацію: після позитивних від-гуків у пресі впродовж січня-березня 1968 для Олеся Гончара і його твору настала чорна смуга. У квітні почалася планомірна кампанія публічного шельмування «Собору». У пресі з'явилися організовані відгуки «анонімних читачів», які роман рішуче за-суджували, навіть не гортаючи його сторінок. Тих, хто позитивно оцінював роман, чекали утиски, звільнення з роботи, залякуван-ня. Сумну роль у цій кампанії зіграв перший секретар Дніпропе-тровського обкому партії О. Ватченко (друг Брежнєва), який з подачі своїх підлеглих впізнав себе в образі Володьки Лободи, адже він також «здав» свого батька до будинку для перестарілих. До того ж собор, описаний у романі, був дуже схожий на Ново-московський храм у Дніпропетровську. Обуренню високого чи-новника не було меж, і Ватченко,, заручившись підтримкою «зверху», почав діяти. У Києві на Пленумі ЦК КПУ Ватченко звинуватив автора роману в тому, що він «очорнив» радянську дійсність, спрямував зміст «Собору» «проти людей праці», по-наклепницькому показав «духовні риси» трудівників, отже, за-галом роман «ідейно порочний, шкідливий, пасквільний». Цьку-вання розпочалося... На підтримку Олеся Гончара в «Литературной

газете» М. Бажан опублікував статтю «У повній силі росту», в якій назвав «Собор» великим успіхом прозаїка, значним, гли-боким, багатоплановим твором: «Його герої — в більшості своїй хороші, добрі, чесні — живуть зовсім не в якійсь вигаданій, де-коративній ідилічності, не в атмосфері постійно накачуваного, наче вода насосом, оптимізму, а в тій складності людського життя наших днів, яка примушує звучати всю клавіатуру почуттів не лише на мажорний лад...». Проте механізм розправи з Олесем Гончарем і його романом було запущено, і згодом з'являються «розгромні» статті академіка Шамоти, Федя і їм подібних. Це привернуло ще більшої уваги до опальної книги, тисячі читачів надсилали Гончарові листи підтримки. Тоді влада вдалася до за-мовчування: твір було офіційно заборонено, вилучено з бібліотек та книгарень, не допущено запланованого російського перекладу для всесоюзного читача. Тільки через 20 довгих літ повернувся «Собор» в літературний обіг. 1987 року його було перекладено російською мовою, а згодом вийшли нові видання й українською. Так цей «багатостраждальний» твір увійшов у літературний про-цес 60-х і 80-х років.

Візитною карткою кожного літературного твору є його назва. З одного боку, наскрізний образ роману — собор — напівзруй-нована пам'ятка козацької архітектури XVIII ст., з іншого, со-бор— символ історичної пам'яті народу, духовності, краси, гар-монії, зв'язку поколінь, критерій гідності людського життя, символ самої України, яка у риштованні обіцянок щасливого майбутнього, розтерзана, спустошена, обплутана дротами.

У «Соборі» можна назвати кілька образних явищ, що вирос-тають до рівня символу: козацький собор, урочище Скарбне, мо-нумент Титану тощо. Але, найбільш вражаючим серед них (і най-дратівливішим для офіційної влади) виявився «лободизм». Похідний від персонажа твору Володьки Лободи, він бив у саму -точку існуючого режиму, бо поєднував властиві йому службовий кар'єризм, владолюбство, цинізм, посягання на людську свободу й багато інших суспільних аморальностей. Та небезпечний Лобо-да передовсім своїм «батькопродавством», яке є його визначаль-ною якістю. Створена за аналогією з «христопродавством», ця образна характеристика сприймалася і в контексті з такими яви-щами, як денаціоналізація, потурнацтво, національний нігілізм тощо, набувала в романі історичної глибини.

Олесь Гончар вклав в уста своїх героїв (Миколи Баглая, його старшого брата Івана, Ромці Орлянченка, Геннадія та інших) роз-думи про смисл буття; а в образі Володьки Лободи викрив соці-ально-узагальнений тип кар'єриста, людини без пам'яті, без со-вісті, показав радянську дійсність без прикрас і гасел; порушив

проблеми екології (М. Баглай розробляв фільтри для димових труб, Ізот Лобода оберігав Скарбне); в гуманістично-творчому ключі осмислив проблему пам'яті, історії рідного народу, гармонії між людиною і природою в епоху НТР; його