БОРИС ГРІНЧЕНКО

(1863—1910)

Псевдоніми — В. Чайченко, Іван Перекотиполе, Вільхівський Б., Вартовий П., М. Гримич, Л. Яворенко.

Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня І863 р. на ху-торі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у збід-нілій дворянській родині Протягом 1874—1879 pp. він учився в Харківській реальній школі, але з п'ятого класу був виключе-ний і ув'язнений за зв'язки з підпільною народницькою організа-цією. Після двомісячного ув'язнення Грінченко працював дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті. Екстерном склав-ши іспит на народного вчителя, у 1881—1894 pp. працював учи-телем на Харківщині, Сумщині, Луганщині, окрім-періоду 1886— 1887 pp., коли перебував на посаді статистика в губернському земстві на Херсонщині. Спілкувався з відомою діячкою народної освіти X. Д. Алчевською. На її запрошення він разом з дружиною працював у народних школах Харкова.

У 1894 р. Грінченко переїхав до Чернігова. Тут, працюючи в губернському земстві, він організував видання бібліотечки народно-просвітніх книжок, став одним із керівників нелегальної «Чернігівської Громади», разом із дружиною — письменницею М. Загірньою — упорядкував музей української старовини В. Тарновського. З 1902р. письменник жив у Києві. У 1905р. він редагував першу українську щоденну газету «Громадська думка» (згодом «Рада»), наступного року журнал «Нова громада»; став керівником київського товариства «Просвіта», одним із організа-торів Української радикальної партії (УРП).

В останні роки життя Грінченка посилились його переслідуван-ня владою. Письменник зазнав недовгочасного арешту. Жандарми довели до смерті його дочку — революціонерку Настю. Змучений туберкульозом, на який захворів ще в шістнадцять років у харків-ській в'язниці, Грінченко виїздить на лікування до Італії.

Письменник помер 6 травня 1910р. у місті Оспедалетті в Іта-лії. Його тіло було перевезене в Україну й поховане на Байково-му кладовищі в Києві.

Борис Дмитрович Грінченко — в українській літературі по-стать, безперечно, помітна і важлива. Він був відомий як поет, письменник, публіцист, фольклорист, етнограф, мовознавець, критик, історик, педагог, перекладач, просвітницький і громад-ський діяч. Його поетична спадщина нараховує кілька збірок: «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Підхмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (1903). На початку 90-х pp. уже цілком природною була паралель: Б. Ірінченко — І. Франко. За твердженням А. Кримського,, «коли Франко є найперший письменник в Гали-чині, то Чайченко — перший між новітніми українськими, опро-чег будь-що-будь, його твори найбільш од усіх сучасних україн-ських підходять до Франкових». Уже рання творчість Грінченка переконливо свідчить про те, що провідною темою лірики, а по-тім і прози письменника стало патріотичне чуття, переплетене з гострим болем за поневолення України. Мабуть, із цього емо-ційного поєднання й народився шедевр патріотичної лірики «Смутні картини» (1883), де за допомогою вражень зору поет створив грандіозний просторовий образ України з її сумними се-лами й нивами, з «убогим», «обшарпаним» людом. Продовжен-ня й конкретизація мотиву «Смутних картин» здійснюється в лі-ричній мініатюрі «Україна» (1883), де знаходимо вже увиразне-но-предметний образ обездолено! вітчизни, уквітчаної терновим вінком, закованої в кайдани й ув'язненої. Душевний стан лірич-ного героя визначає такий слуховий образ: він (герой) «чує» піс-ню горя й муки, що долинає з темниці. Ця пісня примушує читача «прокинутись» і також приєднатись до боротьби:

Чи ви чуєте, браття кохані, вона Вас до бою ізнов заюшка!

Напевне, без цих програмових «до бою», «до праці!» не було б Ірїнченка-лірика. У них — безпосередній, прямий вияв його людської натури, запальної, діяльної, переповненої прагнен-ням переконувати, впливати на свідомість співвітчизників. Од-ним із шедеврів нашої громадянської лірики другої половини XIX ет. став знаменитий вірш Б. Ірінченка «Хлібороб» (1884), в якому поет сформулював погляди людини з яскраво вираженою національною ментальністю, людини, яка не бачить сенсу життя без прагц й турботи про нащадесів:

Праця єдина з неволі нас вирве: Нумо до праці, брати!

Глибинно пов'язаний із символікою українського поетичного мислення (образи ниви, хліборобської праці, щедрого ужинку), вірш Грінченка виростає з традицій лірики Т. Шевченка, С. Ру-данського, Ю. Федьковича, М. Старицького, П. Грабовського і водночас є новим, свіжим словом української поезії.

У ліричній, як і в епічній поезії Ірінченка, вияв ставлення до зради та зрадників займає одне з центральних місць. Поява цієї теми в найбільш особистіших творах поета засвідчує органічність патріотичних і громадських почувань митця, що з'являлися в його душі не вряди-годи, а жили в ній постійно. Згадаймо хоча б цикл «З пісень про рідний край» зі збірки «Під хмарним небом» (1893), який, не друкувався в радянських виданнях творів поета. За ліричною тональністю та провідними образами цикл співзвуч-ний із триптихом Лесі Українки «Сльози-перли», що підзаголо-вком «Ридання» вперше з'явився у львівському журналі «На-род» (1891). Майже водночас написані твори двох поетів-ліриків зродилися як втілений у слово вибух плачу, нестримних ридань над неволею Україні:

Народ, що не знав на цім світі Над волю дорожче нічого. Навчивсь свою шию хилити, І зникла вся гордість у його. Він рідную мову-перлину У мовах слов 'ямського світу — Міня на чужу москівщину І кида, як драную свиту.

Як прозаїк Б. Грінченко відомий кількома повістями та низкою оповідань. Перший великий твір — повість «Соняшний промінь» (1890) письменник присвятив діяльності народолюбної інтеліген-ції. Сонячний промінь, у ширшому розумінні — символ знань, якими інтелігенти-культурники прагнуть просвітити селян для поліпшення їх становища. Цій меті —культурницькій роботі се-ред народу — і віддається головний герой повісті Марко Крав-ченко, студент останнього курсу історико-філологічного факуль-тету. За своїми переконаннями Кравченко нагадує Павла