Супроти сеї роботи, яку я вважав, так казать, задачею свого життя, відсував я все, що можна було відсунути; але не можна було відсунути роботи в Наук. Тов. ім. Шевченка, Записках і ЛНВіснику, а хвиля приносила часом і инші роботи. Так, коли в 1899р. мав відбутися в Київі археологічний з'їзд з участю також галицьких учених, я видвигнув і поставив ребром питання про допущення рефератів на українській мові. Було то перше гостре поставлення українського питання на російськім грунті (воно й дало привід всім ворогам українства в Росії вилляти потоки яду й помий на мене, як провідника в сій справі), і треба було задокументувати, що за сими претензіями на признання наукової української мови стоїть і дійсна наукова робота. Для того організоване було бюро в Наук. Тов. ім. Ш., зібрано 30 наукових рефератів, які по недопущенню української мови на з'їзді в цілости або в резюме були видруковані в Записках (в двох спеціяльних великих томах і в инших книжках Записок), а в тім було й власних моїх кілька більших рефератів, окрім дрібніших комунікатів. З другого боку, богато спокою й нервової сили забрали непорозуміння, які виникли в р. 1901 в Наук. Тов. ім. Ш. зі сторони людей невдоволених чи то концентрацією засобів і енергії Наук. Тов. ім. Ш. в тім науковім плані, який був переведений в попередніх роках, чи то подражненних ріжними особистими моментами. Атака була поведена на людей, близьких мені, яким я хотів за помічю дрібних подміг і занять в Товаристві забезпечити можність наукової роботи; розжалений тим, я скинувся літом 1901р. головства й инших занять в Товаристві. Але коли показалося, що опозиція зовсім не має охоти забратися сама до організації наукової роботи хоч би по свойому планові і почала мене просити вернутися, а до сього також нахиляли мене й голоси Українців з ріжних боків, вернувсь я знову до роботи в Товаристві, постановивши не звертати по можливости уваги на виходки опозиції; що, правда, супроти піддержки, яку давала мені переважна маса членів, ся опозиція потім значно слабла з року на рік, зчаста повторюючи зрештою, що против мене самого нічого не має. За всім тим дало се багато прикрого, а певною компензатою служила мені лише моральна опора, яку давала сім'я і кружок інтелігентних і характерних людей, співробітників в науковій, культурній і громадській роботі, що окружив мене і піддавав духа в роботі для культурного подвигнення української народности.

Серед описаних клопотів написаний був протягом 1901р. IV том Історії і розпочатий V (1902); четвертий том я хотів видати разом з п'ятим, по укінченню його. Але 1903р. приніс ріжні инші справи й плани. З початком того року я дістав від вільної російської школи в Парижі запросини прочитати в ній курс з української історії. Я прийняв радо сю пропозицію: в мені в тих роках виросло переконання про крайню потребу популяризувати й маніфестувати українську наукову роботу й її результати супроти умисного ігнорування, яким, очевидно, надіялися її на смерть замовчати неприхильники українства, та дорогою видань на инших мовах постаратися проломити заборону наукових українських публікацій в Росії. З тою цілею вже в 1900p. і пізніше удававсь я до ріжних німецьких видавничих фірм з пропозицією німецького видання своєї Історії, але незвичайність предмета (порівняти аргумент Гауча!) і великі розміри праці ставали на перешкоді — видавці відповідали відмовою. Тепер пропозиція паризької школи відогріла сі плани і гадки, і я постановив прочитати в паризькій школі короткий загальний курс української історії, і слідом обробити його для видання в російській і якійсь европейській — напр., французькій — мові, а заразом використати сю подорож для завязання особистих зносин для популяризації української ідеї (так я заразом дістав запросини прочитати відчит в Берліні в товаристві російської молодіжи і т. и.) Сі надії на популяризацію українства відчитами мало справдилися; молодь російська інтересувалася питаннями економічними й політичними, а українська історія й українство для неї були річами мало цікавими; але навязані були деякі зносини в Парижі й Лондоні, уложені умови про французьке видання малої історії й німецьке великої (щоправда — на мій кошт). Вернувшися з подорожи в травні 1903р. (відчити в Парижі читалися в квітні і початок травня, потім я був ще в Лондоні, Липську й Берліні), я засів з завзяттям за оброблення російського курсу української історії, якому дав назву "Очерка истории украинского народа"; протягом літа він був написаний майже весь. Але сю amore* (*Любов (іт.)), в надії великої користи для зросту української ідеї, написану роботу стріли зараз всякі трудности — з перекладом на французьке і з виданням російського тексту. Видавці не хотіли брати такої непевної з цензурного і навіть нецензурного погляду книжки. Один з дуже ліберальних видавців відмовлявся побоюванням, що схема української історії, розходячися різко з принятою схемою руської історії (напр., включення давньої Руси), накличе на книжку некорисий осуд зі сторони російських наукових кругів. Нарешті по довгих митарствах я рішив друкувати й Очерк на свій риск; літом 1904р. він був видрукуваний і завдяки тому, що