«Література про село» — ця класифікація, здається, найбільше утвердилася в останні десятиріччя. Дозволю запитати: у Тараса Шевченка і Лесі Українки — є література про село і література про місто? У Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника — так само? А в О. Пушкіна, Л. Толстого, Ф. Достоевського? По відношенню до них ці запитання виглядають мінімум курйозно. А от у нас тепер справді є «література про село» — і це звучить зовсім не курйозно. Чи не сталось це тому, що ми звужуємо як поняття села, так і поняття літературного героя з села? Ми схильні розглядати і село, і сільського героя у звуженому аспекті, а саме — в плані виробничому, в плані оголених соціальних зв'язків, а емоції людські неминуче прив'язуємо до цього виробничого плану, до плану оголених соціальних зв'язків. Очевидно, в цьому є природна закономірність і водночас — збіднене трактування людської особистості та обставин її буття, звідси й — «література про село».

«Виробнича тема» — майже те саме, що й «проблемна література». Коли за мету ставиться вона, на здоров'я, та коли автор не береться за «виробничу тему» — не слід його осуджувати, при умові, звичайно, що його річ — мистецька. В оцінці такого твору слід неодмінно виходити з того, що він — явище мистецтва. Якщо ж написане не відповідає цим критеріям, чи кому потрібна та чи інша «виробнича тема» і навіть найактуальніша? Адже невдала річ — завжди компрометація літератури. В нас уже багато набралось таких компрометацій, і тут кількість, до якої ми прагнули й досі прагнемо, ніяк не переходить у якість.

Я вважав і вважаю, що героїв відривати від соціального змісту їхнього життя не можна. Людина дуже конкретна у своєму бутті, й ігнорувати цю конкретику протипоказано для будь-кого. В різних письменників міра соціального змісту життя їхніх героїв (оця конкретика життя) не однакова, й цю обставину можна пояснювати по-різному. Можливо, мої герої і справді занурені у «світ внутрішній», у «власну душу», вони «рефлектують», але, мені здається, вони таки пов'язані з зовнішніми обставинами, що активно віддзеркалюються і в «світі внутрішньому», і в «душі». Герої живуть енергією не так імпульсів своєї психіки, енергією свідомості чи підсвідомості, як швидше генерують у своєму єстві енергію світу та свою власну, виступаючи складовою цього світу.

Нещодавно перечитав повість «Двоє на святі кохання», написану більше десяти років тому, й переконався, що герой повісті Іван Поляруш справді-таки рефлектує, рефлектує багато, більше за всіх інших моїх героїв. Та річ у тому, що колись я й ставив собі за мету виписати такого рефлектуючого індивідуума, намагався схопити в чомусь послідовний, а в чомусь і непослідовний перебіг його емоцій, проникнути в суперечливу атмосферу його думок та вчинків. Іван Поляруш для мене — не запрограмований робот, що не відхиляється від шаблонної програми, а людський тип у становленні, у формуванні, він доходить усвідомлення важливих життєвих принципів ціною заперечення інших. Він народжується як особистість, але аж ніяк не перероджується. Це діалектичне суперечливий літературний герой, який свідомо підходить до своїх особистих якостей, автоматично підносячись до якостей суспільних. Вважав і вважаю, що цю повість таки критикували дуже й дуже несправедливо. Тепер шкодую тільки про те, що «Двоє на святі кохання» не написано технічно вправніше, тут фраза не завжди насичена об'єктивним матеріалом так, як хотілося б, їй бракує бажаної консистенції.—

Написані Вами повісті «Шкільний хліб», «Сільські вчителі», «Родинне вогнище» — це, я вважаю, етапні в історії української літератури твори. В них поставлені гострі морально-етичні проблеми. Але чи свідомо Ви йшли на загострення в художніх характерах цих проблем, чи Ви інтуїтивно їх відчули? Що послужило поштовхом для написання цих повістей?—

Ви, Миколо Григоровичу, вищеназвані повісті вважаєте «етапними в історії української літератури». Ваша думка — важлива, почесна для мене. Я сам серйозно ставився і ставлюсь до цих повістей, особливо ж — до «Родинного вогнища», яка, спершу з'явившись у скороченому варіанті в журналі «Дніпро», згодом увійшла до збірки моїх повістей, де вже мала назву «Мати своїх дітей», також далека від первісного задуму. Як Вам відомо, повість-дилогія «Шкільний хліб» і «Сільські вчителі» окремою книжкою побачили світ років через десять після публікації в журналі «Вітчизна» (на цей час уже були окремі видання повісті-дилогії російською мовою, білоруською, а також деякими зарубіжними). То дозвольте запитати: що ж це за «етапні в історії літератури твори», які мають таку «прихильну» зустріч? Якщо Ви їх вважаєте такими, та ще я особисто вважатиму, та ще дехто — цього замало для визнання такого регістру. А коли їх такими вважає вся критика (чи значніша частина), вся література (чи значніша частина) — тоді інша річ. Такі визнання зустрічаємо в російській літературі — Бєлов, Астаф'єв, Распутін. У