Як писались ці повісті? Тоді, в шістдесятих роках, і література всесоюзна, і суспільство наше чекало від письменників об'єктивного, правдивого слова про післявоенний час. Без реалістичного його показу не можна було впевнено рухатись далі. Отже, необхідність в таких речах корінилась у самій загальній атмосфері, тому-то вони були не просто собі літературними творами, а мали суспільну вагу. Була потреба в тому, щоб сказати собі: не було в ті роки й не могло бути на наших людях чогось незвичайного, ходили вони в куфайках, чунях, у полотні і т. д., а робота їхня була вкрай важка й віддячувалась не дуже високо... У мене, виходця з учительської родини, була необхідність сказати, що сільські вчителі в ті роки водночас нагадували селян, чиїх дітей вони вчили, бо мали порати город, вести господарство, нести на собі ярмо не вельми зручного побуту.

Не знаю, чи варто тут говорити про свідоме «загострення» цих проблем, — просто хотілось показати все ближче до істини, до об'єктивного стану. Мабуть, тоді оце прагнення «ближче до істини» і здавалося загостренням, коли загальна картина малювалась у весело-оптимістичному мажорі.

Отже, ці речі підказані і тодішніми суспільними та літературними обставинами, і свідомим прагненням, і інтуїцією. Картини післявоєнного життя були такі яскраві в пам'яті, що самі наче просились на папір... Ось усе разом — і «підштовхнуло». (До того ж, повторюю, спрацювало тоді бажання знайти себе не в лірико-поетичній прозі, яка швидше трималась на моєму особистому зацікавленні, а в прозі реалістичній, котра здавалась мені мало не шедевром, так вона різко дисгармонувала з ладом моїх емоцій).—

Ви останнім часом пишете так звані ексцентричні оповідання («Звабники і звабниці», «Жінки як жінки»), сума характерів у яких, наче своєрідні дзеркала, відображають суттєві грані основного характеру в ситуаціях незвичайних, але цілком реальних. Що послужило стимулом для появи таких оповідань і таких характерів? Звідки йдуть на Вас імпульси? З класики української? З світової? Вплив творчості Альберто Моравія чи Гоголя? А можливо, тут відчувається ота сакраментальна латиноамериканська «магічна проза»?—

Так звані «ексцентричні оповідання» можна знайти в моїй книжці «Полювання з гончим псом», яка передувала появі «Позиченого чоловіка». Сам собі тепер я кажу, що ці оповідання — своєрідний пролог до «ексцентричного» роману, своєрідна підготовка в локальнішому жанрі перед опануванням жанром глобальним у нашій прозі. Поняття «ексцентрика» тут вживається не в значенні екстравагантності, химеричної вигадки, квазіпригоди, що проти здорового глузду і логіки життя, а, навпаки, тут «ексцентрика» — це те цілком реальне, цілком правдиве явище, що характеризує дійсність у плані логічного винятку, а не щохвилинної закономірності. Та от цей логічний виняток, як поміркувати, і є рідкісна закономірність, яка ставить людські характери в таку залежність, в такі стосунки, що вони мають виявитись вибухове, гостро, може, надто із несподіваного боку. Ексцентрична ситуація допомагає орієнтувати життєвий матеріал у драматичних співвідношеннях. Великий майстер ексцентрики такого роду (в моєму розумінні) — драматург Мольєр. Мольєрівська ексцентрика існує для того, щоб поставити характери у виняткові позиції, таким чином вияскравивши їхню сутність. В такому ж самому плані ексцентриком можна вважати Гоголя, особливо ж його «Мертві душі» чи «Ревізор». Пушкін, розповідаючи Гоголю сюжет майбутнього «Ревізора», знав, що розповідає. Ніхто з теперішніх критиків не закине Гоголю нетиповість ситуації в «Ревізорі», хоч, звичайно, ситуація анекдотична, або візьме під сумнів й ситуації з продажем «мертвих душ», хоч, звичайно, вона архівиняткова. (Мені доводилось чути, що ситуація в моєму романі «Позичений чоловік» з обміном чоловіка на телицю — не в традиціях українського села. А хіба я стверджую, що в традиціях?!)

Відчувається, що останнім часом буквалістський плин розповіді з засиллям натуралістичних подробиць, достовірних деталей, втратив на силі й в тому значенні, яке ще мав, здається, зовсім недавно. В мене самого спрага і бажання — письма яскравішого, своєріднішого, небувалішого, в чомусь навіть екзотичного, бо рівний і одноманітний потік (досить кваліфікований) набрид, набив оскому. Просто необхідна мистецька сміливість, нешаблонність мислення, нетрафаретність зображення. З цієї точки зору начебто не могли не з'явитись «Буранний полустанок» Ч. Айтматова, «Альтист Данилов» Орлова, «Живая вода» Крупіна, «Случай с Маханиным» М. Євдокимова. Безумовно, пошуки триватимуть, бо саме тільки кількісне накопичення цікавих творів останнім часом не приводить до якісного стрибка.

Недавно, рецензуючи для видавництва, перечитував «ексцентричну» повість Ю. Щербака «Хроніка міста Ярополя», написана двадцять літ тому, досі окремою книжкою не виходила. Вона читається так само цікаво, як і в пору її появи у «Вітчизні». Впевнений, що через двадцять літ — це вже буде третє тисячоліття — повість збереже свої мистецькі якості, бо вони — поза сумнівом.

З сакраментальною латиноамериканською «магічною прозою» обізнаний не так і добре, на жаль, щоб судити про неї кваліфіковано. Але Маркес із його «Ста роками самотності» і «Осінню патріарха» — явище важливе, його творчість слід розглядати в руслі