творчості М. Гоголя, М. Булгакова. Не вважаю, що це явище вищого порядку, просто — він дитя нашого часу, він — сучасний... Мої ж імпульси — чому я написав серію так званих «ексцентричних творів», — безумовно, і з літератури йдуть, і культивуються в «самостійному» порядку. Визнати за кимось із письменників превалюючий вплив на мої уподобання не можу, бо в своїй любові я ніколи не замикався на якомусь одному імені чи одній стильовій течії, я завжди автоматично налаштовувався на хвилю чужого таланту, раз талант був чи є... Значить, доводилось думати і про новелістичну практику Альберто Моравіа також.—
Наскільки Ви автобіографічні в своїй творчості? Наприклад, «Мертва зона», «Біль і гнів». Чи це не дитячі враження Ваші? І взагалі, розкажіть трошки про своє дитинство. У дитячому, так би мовити, сприйнятті.—
Автобіографічний дуже часто, проте не завжди. Наприклад, автобіографічний у багатьох дитячих оповіданнях, у лірико-поетичних циклах «Наодинці з природою», «Осяяння». Я за цей автобіографізм — у ладі почувань і в атмосфері емоцій наскрізного ліричного героя. Так само є значна доля автобіографізму в повістях «Мертва зона» та «Біль і гнів» — у їхній основі лежать особисті спогади і розповіді близьких про село Нова Гребля на Вінниччині. «Мертва зона» — це частково про те, як німці спалили куток Соболівку в цьому селі, а «Біль і гнів» — уже події визволення цього села від окупантів.
Про своє дитинство розповідав у багатьох оповіданнях, у щойно названих повістях, також у «Сільських вчителях», «Шкільному хлібі», «У гаї сонце зацвіло». Важко сказати, чи вичерпався в цьому напрямку, чи ще щось напишу, бо прогнозувати — завжди небезпечно. Взагалі, тепер здається, що дитинство — найцікавіша пора, та пора, коли майбутнє життя — ще попереду, коли воно, здається, так багато обіцяє, коли воно ще не пізнане і його кортить пізнати, коли воно ще — нерозгадана загадка, лише обіцянка — дивного дива. І хай це вогненні воєнні роки, хай голодні післявоєнні — однак чарівливість дитинства не пропадає навіть за таких умов.
Дитина — це наче в ідеалі філософська формула майбутнього буття, а доросла людина — це вже реалізація на практиці цієї філософської формули, її матеріальне вираження. У мене й тепер буває дивне відчуття, наче я й по сьогодні зостався тією самою дитиною, яка вперше стала усвідомлювати себе в світі. Мабуть, дитинство — це справді і майбутня доля, і майбутнє життя.—
Яку першу книгу (бо не завжди перша книга є першою художньою, тобто творчо самостійною книгою) Ви найбільш цінуєте? У Вашій творчості є своєрідні три етапи (лірико-поетичний, суто реалістичний, тобто нарочито заземлений у факти життя, в реали буття звичайної людини, і химерно-гротескний (або як Ви визначаєте, «ексцентричний», а точніше, іронічно-містифікований погляд на людину і світ). Чи не змогли б Ви, чи не наважилися б свої книги, свої твори дещо розділити по цих, зрозуміло, штучних «поличках».—
Звичайно, з плином часу ставлення до написаних тобою книжок змінюється. І хоч кожну писав щиро, та згодом не кожну здатен сприйняти на рівні того задоволення, на якому вона народжувалася. Тепер ось зберігаю рівне своє ставлення до повістей «Мертва зона», «Родинне вогнище», «Подорожні», «Сільські вчителі» «У гаї сонце зацвіло». А також до частини оповідань із збірок «Запах кропу», «Що ми знаємо про любов», «Полювання з гончим псом». Але з усього написаного віддаю перевагу роману «Позичений чоловік» і збірці віршів «Письмо землі».
А все-таки коли перша — то це, мабуть, «Запах кропу». Але зовсім не в тому вигляді, якою вона побачила світ. Якби в 1966 — 1967 роках ця книжка побачила світ повністю, я б не став кидатись в літературних пошуках, почувався б впевнено.
Лірико-поетичний етап — це, мабуть, книжки «Яблука з осіннього саду», «Скупана у любистку», деякі дитячі збірки, «Серпень, спалах любові».
Суто реалістичний — «Мертва зона», «Родинне вогнище», «Сільські вчителі», «Шкільний хліб», «Подорожні», чимало оповідань.
Химерно-гротескний — це «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет», деякі оповідання... (...)