року І.Сталін виправдовував панування росіян в Радянській Україні тим, що "українські марксистські кадри тепер недостатні". Тому... треба бити насамперед українських марксистів-комуністів на чолі з Хвильовим. Далі Сталін говорить про те, що керівництво Москви, мовляв, визнає весь світ: "В той час як західноєвропейські пролетарські класи і їхні комуністичні партії повні любові до Москви, цитаделі міжнародного революційного руху, в той час, коли західноєвропейський пролетаріат із захопленням дивиться на прапор, що повіває над Москвою, український комуніст Хвильовий не має нічого сказати на користь Москви, як тільки закликати українських діячів тікати якомога швидше від Москви".
Гасла Хвильового "геть від Москви", "курс на Європу" стали тим більш небезпечними, бо поширювались і в інших національних республіках.
1927 р. на з'їзді КП(б)У Л. Каганович таврує Хвильового як прихильника реставрації буржуазної влади. Відтоді в літературний побут міцно ввійшов термін "хвильовізм", що в найбільш крайньому значенні ототожнювався з фашизмом.
Програвши битву ідей, Москва вирішує показати за ким груба фізична сила.
Вже незабаром у пресі поширюється теза про те, що роман "Вальдшнепи" і статтю "Україна чи Малоросія?" треба кваліфікувати не як ухил, а як відверту зраду. Хвильового проголошують зрадником саме тоді, коли він перебуває за кордоном (зима 1927-28).
Хвильовий вирішує написати покаянного листа і "здатися на милість партії", аніж скористатися можливістю врятуватися еміграцією. В той же час Сталін робить спробу вивищити Хвильового і декого з інших українських письменників обіцянками різних поступок для української літератури з тим, аби розсварити з рештою українських сил.
Немає сумніву, що в той час, коли Москва давала деяким українським письменникам обіцянки, в суворій таємниці готувався план нищення мільйонів українців і переважної більшості творчої української інтелігенції. І хоча Хвильовий ще продовжував випускати журнал "Літературний Ярмарок" (12 книжок), опублікувати серію гострих сатир на деяких партійних чиновників, - "Іван Іванович", "Ревізор" -він вже відчував невідворотність кінця.
1933 рік. Наприкінці квітня Хвильовий повернувся з поїздки до села, де він, за його власним іронічним висловом, вивчав "новий кардинальний процес соціалістичного будівництва - голод!".
Хвильовий - комуніст, який свято вірив у істинність комуністичних ідей, чимдалі більше переконувався у тому, що Сталін та його оточення "будують комунізм" за рахунок зубожіння й гніту, повної заборони мислення, засобами терору, голоду, страху, не зупиняючись перед прямим фізичним знищенням незгодних.
Одразу по поверненні він довідався про арешт найближчого товариша, ініціатора створення ВАПЛІТЕ Михайла Ялового. Це був крах. Хвильовий зрозумів, що: "Почалось. Перший Яловий! Другий він! за ним прийде черга на інших". Нема сумніву що йдеться про розгром ВАПЛІТЕ. В одну мить перед Хвильовим постала вся безрадісна перспектива майбутнього. Це кінець! Відразу прокинулася в ньому свідомість власної відповідальності. Він мусить зробити все, щоб урятувати Ялового й інших. Почалися важкі, метушливі, безглузді дні. Видзвонювання по телефону, мовчазне сидіння в очікуванні відгуку. Бігання по відповідальних працівниках. Звернення до ЦК. І жодних наслідків. Вони не зважають на його заяви про невинність Ялового: "Москва сльозам не вірить". А крові? Може "вони" нарешті повірять, коли він принесе "їм" кров'ю своєю стверджений відчай.
Хвильового опанувала думка принести себе в жертву за Ялового, власною загибеллю врятувати тих, що стоять на черзі! Тієї ночі, коли він обмірковував усе, зважував і вирішував, він не лягав спати. До самого ранку просидів за робочим столом. Написав останнього листа. І коли під вікном задзвеніли перші трамваї, він підвівся і вийшов до загальної кімнати.
Дружина не спала. Донька Люба збиралася до школи, а старенька мати лагодила снідати. Він привітався, як завжди, з поцілунком і жартами. Повідомив, що сьогодні він запросить до себе друзів, отже треба приготувати чай. Потім підійшов до телефона і став дзвонити до друзів, запрошувати на чай. Просив прийти сьогодні послухати його новий твір, який він написав порядком соцзмагання з Епіком.
За годину у Хвильового вже був Олесь Досвітній і Микола Куліш. Сходилися й інші письменники. Всі звернули увагу на те, що у господаря піднесений настрій. Хвильовий був схожий на людину, яка "трошки випила". За чаєм розійшовся ще більше, узяв гітару і з почуттям проспівав кілька улюблених пісень. Усі були в захопленні. Але всі з нетерпінням чекали початку читання нового твору. Хтось нагадав про це Хвильовому.
- Ах, так! - схопився, Хвильовий, - сьогодні я вас справді здивую. Мені так важко було писати цей твір. Але я зрозумів, яким мусить бути письменник в сталінську епоху. І тому в мене з'явилося таке натхнення до цього твору. Може, сьогодні навчу я і вас, як треба писати в наш час.
З цими словами він швидко зник за дверима свого кабінету. Кілька хвилин чекали друзі в повній тиші, доки вийде Хвильовий з новим твором. Раптом в кабінеті письменника пролунав короткий, як тріск, револьверний постріл. У ту ж мить кинулися друзі до кабінету. За столом, відкинувши голову на спинку крісла сидів Хвильовий. В опущеній руці тримав він стиснений наган. Довкола крісла, як сніг, лежали білі клаптики подертого роману "Комсомольці". На них червоніли бризки крові.
На столі сліпою плямою білів прямокутник паперу, передсмертний лист, в якому Хвильовий писав: "Арешт Ялового переконав мене, що починається переслідування українських письменників. Кров'ю моєю можу засвідчити, що Яловий ні в чому не винний". "Арешт Ялового - це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію, за генерацію Ялового