ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

(1845—1907)

Справжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літератур-ного персонажа Гната Карого — героя п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»).

І. Карпенко-Карий народився 29 вересня 1845р. в с. Арсенів-ка Бобринецького повіту на Херсонщині в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку. Хлопець навчався в Бобринецькому повітовому училищі, потім 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Ви-ска, пізніше став канцеляристом міської управи.

У 1864 р. влаштувався на службу до повітового суду, наступ-ного року переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначаль-ником повітового поліцейського управління, брав участь у ама-торських виставах Тарновського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.

У 1870р. І. Карпенко-Карий одружився з Надією Тарковською (внучатами племінниками Н. К Тарковській доводяться відомі ро-сійські митці — поет Арсеній Тарковський та його син, відомий кінорежисер Андрій Тарковський). У 1883р. в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність І. Карпенка-Карого звільнили з посади секретаря поліції. Він вступив до трупи М.Старицького.

У 1884 р. — був заарештований і засланий до Новочеркаська. Спочатку працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстер-ню, де займався оправленням книжок. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».

Протягом 1886—1887 pp. І. Карпенко-Карий опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Без-таланна», «Мартин Боруля».

Перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого вийшов у Херсоні 1886 р.

У 1887р., отримавши дозвіл на звільнення, прибув в Україну й оселився на хуторі Надія Єлисаветградського повіту (хутір, за-кладений на землях поміщиків Тарковських, Іван Тобілевич на-звав іменем дружини. І донині хутір Надія є історико-культурним заповідником).

У 1888 р. із І. Карпенка-Карого знято гласний нагляд, він вступив до трупи М.Садовського, пізніше — П. Саксаганського. У 1890 р. — вступив до товариства українських артистів, напи-сав комедію «Сто тисяч».

«Записку до з'їзду сценічних діячів», складену І, Карпенком-Карим у 1897 р., у Москві з трибуни з'їзду виголосив П.Саксаган-ський. У ній йшлося про переслідування українського театру.

У 1899 р. драматург написав історичну трагедію «Сава Ча-лий», присвячену подіям гайдамаччини.

Протягом 1900—1904 pp. І. Карпенко-Карий створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».

У 1906р. І. Карпенко-Карий захворів, залишивши сцену, ви-їхав на лікування до Німеччини.

15 вересня 1907 р. він помер у Берліні. Тіло перевезене в Україну і поховане на кладовищі в с. Карлюжини біля хутора Надія.

Родину Тобілевичів справедливо називають основою україн-ського театру, бо Іван Карпенко-Карий був драматургом і акто-ром, його брати — режисерами та акторами: Микола Садовський, Панас Саксаганський, сестра — актриса та співачка Марія Садовська-Барілотті. До tojo ж у родину Тобілевичів уві-йшли найкращі артистки українського театру: Марія Занько-вецька (стала дружиною Миколи) та Софія Тобілевич (дружина Івана після смерті Надії Тарковської). Завдяки діяльності цієї ро-дини Україна нарешті отримала свій професійний театр, а завдя-ки Івану Карпенку-Карому — чудову драматургію. Іван Франко справедливо відзначав, що І. Карпенко-Карий «був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша літера-тура та якому щодо ширини й багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя і ясного та широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов'янських народів».

Творча спадщина Карпенка-Карого включає оповідання «Но-вобранець»; драматичні твори (18 п'єс і 3 етюди): комедії «Ро-зумний і дурень», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море», «Паливода XVIII століття»; драми «Бурлака», «Безталанна», «Наймичка», «Понад Дніпром», «Лиха іскра полеспалить і сама щезне», «Гандзя»; трагедії «Бон-дарівна», «Сава Чалий», а також критичні праці, рецензії і пере-клади.

У комедії «Сто тисяч» викривається патологічна зажерли-вість багатія Герасима Калитки, який добре розуміє, що його ба-гатство створюється працею наймитів, їх нещадною експлуатаці-єю, проте шкодує для них поживної страви, навіть шматка хліба. Щодо цього яскравим прикладом є колоритна сцена, в якій ре-троспективно йдеться про один з епізодів життя Герасима: вида-ючи дочку заміж. Калитка порушує дану раніше сватам обіцянку. З цього приводу на весіллі зчинилася бійка, в якій Герасимов! ви-били два зуби, проте він вважає, що «перемога» дісталася йому, адже гроші залишились у нього. Герасим на всьому заощаджує, експлуатує і наймитів, і членів своєї сім'ї, скуповує землю в дво-рян, які розорюються. Він вважає, що панські «примхи» і стали причиною занепаду «дворянських гнізд», а тому й заявляє: «Я не буду панувать, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чо-боти дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю». Тому він і погоджується на придбання за безцінь ста тисяч карбо-ванців. Коли ж при цій операції Калитка був ошуканий шахрая-ми, то кинувся вішатися. Врятований від смерті, Герасим, ридаю-чи, дорікає рідним і близьким: «Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря!». Адже для нього смисл життя полягав у постійному збагаченні, символом якого саме й виступа-ли гроші, а втративши їх, він не знає, як буде жити далі. При всій своїй комічності п'єса Г. Карпенка-Карого змальовує проблеми тогочасного суспільства, яке культивує думку про те, що цінність людини вимірюється кількістю грошей, які вона має, тому в ба-жанні здобути гроші люди здатні на все, навіть втратити душу, бо, як сказав Савка, «без душі, мабуть, легше, як без