одружився з іншою жінкою. Такий невмотивований учинок з боку коханої людини боляче вразив письменницю: до кінця життя О. Кобилянська залишалася самотньою.

У 1909р. письменниця написала лірико-романтичну повість «В неділю рано зілля копала», взявши за основу пісню Марусі Чурай «Ой не ходи, Грицю»,

Протягом 1915—1923 pp. О. Кобилянська пише низку опо-відань, новел, нарисів, у яких розкриває трагічну безвихідь, страждання, розпуку і біль, викликаних драматизмом ситуації, породженої Першою світовою війною — «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Юда» (усі — 1917р.), «Сниться» (1922), «Зійшов з розуму» (1923), які увійшли до збірки «Але Господь мовчить...» (1927). У 1926—1929 pp. уХар-кові виходить дев'ятитомне зібрання творів письменниці.

У 1941 р. румунська воєнна жандармерія встановлює нагляд за О. Кобилянською, готуючи судову розправу над нею.

О. Кобилянська померла 21 березня 1942р. Окупаційна вла-да заборонила публікувати некролог українською мовою та ви-голошувати промови над могилою.

У Чернівцях в будинку, де жила письменниця, у 1944 відкрито меморіальний музей, до 100-річного ювілею Кобилянеької її ім'я присвоєно Чернівецькому театрові, вулицям у містах Буковини. У 1973р. відкрито музей письменниці в с. Димка, де вона влітку відпочивала.

Повість О. Кобилянеької «Людина» є першою в українській літературі спробою розкрити проблему емансипації жінки. Твір присвячений приниженому становищу жінки в тодішньому сус-пільстві. Ще в 1887 р. Кобияянська зважилася опублікувати опо-відання «Вона вийшла заміж», але редактор альманаху «Перший вінок» І. Франко відхилив його через «солодкаво-сентименталь-ний» стиль. Авторка уважно переробила твір: переклала його з німецької мови на українську, поглибила ситуації, пов'язані з долею героїні, чіткіше окреслила її образ, а головне — по-но-вому розв'язала порушену проблему, що, зокрема, виявилося і в зміні назви. У центрі повісті — молода дівчина Олена Ляуф-лер, дочка лісового радника, вона повстає проти традиційного трактування суспільством ролі жінки, інтереси якої обмежені трьома німецькими «К»: Kinder, Kjrche, Kuche (діти, церква, кух-ня). Іероїня повісті багато читає «серйозних книг», тонко відчу-ває красу природи, людини, творів мистецтва. її глибоко хвилює музика, котра здатна розкрити найтонші переживання людини, їй душно в оточенні обивателів, вся її сутність перейнята тугою за іншим, високодуховиим, цілеспрямованим життям, де б вона мо-гла бути незалежною, творити власну долю, а не бути лише дружиною та матір'ю, придатком і прикрасою чоловіка. Олена об-стоює своє право бути Людиною, мати право на саморозвиток і зростання, на особистий вибір, і мати змогу реалізувати це своє право. Дівчину підтримував тільки студент-медик Лієвич, котрий навчався у Швейцарії і звідти привіз нові погляди на суспільне життя, на місце жінки в ньому. Обізнаний з новітніми філософ-ськими ідеями, він доводив, що майбутнє жінок — у їхніх руках, що освіта спрямує їх на нові шляхи. Та доля була немилосердною до дівчини: студент помер, і знову вона залишилася самотньою. А світ, якому вона протистояла, виявився надто сильним, і вре-шті-решт під тягарем суспільних та родинних обставин вона зму-шена їм скоритися: щоб врятувати батьків від повного розорення і знайти якусь опору в житті, вона виходить заміж за духовно убо-гу, чужу їй людину. Отже, повість «Людина» — один з перших творів Ольги Кобилянської, що засвідчив неабиякий хист пись-менниці до зображення тонких порухів людської душі.

Одним з центральних творів нашої літератури стала повість «Земля», в якій Кобилянська на основі реальної трагедії брато-вбивства, що сталася восени 1894 р. в селі Димка поблизу Чернів-ців, порушила вічну тему влади землі над селянином. Трагедія жа-хає насамперед тому, що сталася в родині добрих, працьовитих, порядних господарів. Івоніка й Марійка, поки стали власниками свого поля, багато витерпіли. Тепер вони також важко працюють, але втома поєднується з радістю, бо хліборобство приносить до-статок, заспокоює серце. Тому Федорчуки навіть гадки не мають про якийсь спочинок, вони, «наче чорні воли», тягнуть свого плуга з ранку до ночі, аби віддячити землі-годувальниці за хліб і щастя, які вона дає. Праця на землі — це сенс їхнього життя. Найщиріші сподівання батьків пов'язані з тим, щоб і обидва сини так само ша-нували землю, ревно працювали на ній. Та вони серцем відчува-ють, що цим надіям не здійснитися, бо молодший Сава не хоче йти їхнім шляхом. Помітивши, що Сава байдуже ставиться до господа-рювання, до покликання хлібороба, батько переймається тривогою. Все ж він плекає надію, що син помудрішає, навернеться до землі. Відповідно до вироблених селянством моральних, соціальних норм Івоніка намагається вплинути на непутящого сина найголовнішим стимулом