Олександр Іванович КОПИЛЕНКО - людина і письменник (1900-1958)

1 серпня 2000 року літературна громадськість України відзначила 100 років від дня народження відомого українського письменника — нашого земляка, автора понад 100 книжок О. І. Копиленка.

Народився письменник в Костянтинограді у родині залізничника, в будинку, який зберігся до нашого часу і розташований по вулиці ім. Лєрмонтова.

У нашому місті пройшло босоноге Сашко ве дитинство, тут закінчив він школу та учительську семінарію. Наша красноградська земля наділила його наснагою та творчим горінням, любов'ю до природи, до людей, до життя.

Людиною життєрадісної вдачі прийшов Копиленко у літературу в 20-і роки. Прийшов, щоб оспівати у своїх книгах багатство душі людської, тайну природи, яку він спостерігав та дуже любив, героїзм трудового народу в боротьбі за здобуття людських прав. Раз у раз виступав з книжками сучасної, тільки сучасної теми, відгукуючись на проблеми, котрі найбільше хвилювали громадськість.

Перші книги Копиленка "Кара-Круча", "Буйний хміль", "Іменем українського народу" висунули письменника в перші лави молодої української літератури. Ці книги за короткий час кілька разів перевидавались.

Був Копиленко членом літературих об'єднань "Плуг", потім "Гарт", ВАПЛІТЕ, "Пролітфронту", виконував обов'язки редактора журналу "Всесвіт", входив до складу редколегії журналу "Соціалістична борозна", співробітничав у товаристві кінорежисерів, літераторів та сценаристів, яке скорочено називалось "Кореліс".

Жадібний до всього нового, закоханий у киплячу сучасність, Копиленко не любив засиджуватись на місці. Він здійснює дві подорожі — до Середньої Азії та по Європі (Чехословаччина, Польща, Німеччина). Їздив на відкриття Турксибу, оглядав будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, об'їздив всю Україну, бував у Грузії.

Подорожі збагачували його новими враженнями, давали невичерпний матеріал для роздумів.

Натхненний співець сучасності, він жив трудовим сьогоденням свого народу. Його твори — це мистецький літопис майже 35-літньої історії нашої Батьківщини.

У 1930 році вийшов у світ роман Копиленка "Визволення". Вийшов він тільки один раз, тому, що критика відкрила по романові нищівний вогонь.

Тільки у 1990 році на книжкових полицях читач знову побачив цю цікаву книгу. Читаєш зараз цей роман і вражаєшся його актуальності, вражаєшся прикро, бо ось більше як 60 років минуло, а ми весь час "боремося" за те, за що боролись герої Копиленка ще у 30-му році.

У 1932 році Копиленко пише роман про будівництво Харківського тракторного заводу — "Народжується місто".

Цей твір став значним досягненням не тільки української, але й усієї радянської літератури. Твір здобув неабияку популярність. Недарма тільки за перші чотири роки після написання він витримав сім видань.

Глибоко усвідомлюючи постійну потребу великої і невтомної роботи по вихованню підростаючого покоління, розуміючи, що вдача людини формується в дитинстві, О. І. Копиленко приділяє дедалі більше уваги літературі для дітей.

Перша його книжка для юних читачів "Сенчини пригоди" вийшла в 1928 році. Відтоді письменник до кінця своїх днів багато і натхненно писав для дітей і юнацтва, виявляючи у своїх творах неабиякий хист педагога.

"Причин того, чому я почав писати для дітей, немало. Ще в дитинстві я багато читав про цікаві пригоди, про нашу природу. Читав я Марка Вовчка, І. франка. Велике враження справили твори Аксакова, Тургенєва. Як вони уміли писати про природу! А я любив її ще з дитинства. Любив бігати по берегах річки Берестової, по яругах і перелісках. Ловив рибу, ганяв за вужами, бив гадюк. Якось, мабуть у 1921 чи 1922 році, мені потрапили до рук два невеличкі томики творів Дніпрової Чайки. Доти я не знав цієї письменниці. Та почитавши Її оповідання і вірші, я побачив, як вона уміла говорити про цікаві речі дітям. Мені самому захотілося так написати. Та не було ні вміння, ні сили примусити себе сісти писати. Коли ж я надрукував кілька оповідань про громадянську війну, то в мені ожила думка про дитячі оповідання. До цього мене підштовхнули заклики нашої партії про створення літератури для дітей, а також оповідання моїх колег і старших товаришів-письменників, твори яких подобались дітям.

Книжковий ринок у перші роки Радянської влади був бідний на дитячу літературу. Мені хотілося дати дітям щось таке, щоб вони читали, щоб було правдою про дітей, доля яких складалася інакше, ніж Миколки з відомого оповідання Архипа Тесленка, якого я також любив і читав багато".

У 1936 році вийшов роман "Дуже добре". Автор згадує: "..."Дуже добре" я написав для дорослих читачів, зокрема, для батьків. Коли працював над цією книгою, багато розмовляв з А. С. Макаренком, з яким знайомий ще з Харкова, коли він був начальником комуни ім. Дзержинського. Антон Семенович дуже радив мені не загладжувати кутів, щоб книжка була правдивою і гострою...

І ось, коли вийшло "Дуже добре", книжкою відразу заволоділи юні читачі, молодь".

Популярність роману "Дуже добре" спонукала написати продовження його — роман "Десятикласники" (1938 р.).

У всі періоди свого існування ці романи були настільною книгою у багатьох із молоді.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, в Олександра Івановича зброєю проти фашистів було слово. Він працював на радіостанції "Радянська Україна", що вела передачі для партизанів і населення тимчасово окупованих районів України.

Водночас він писав і оповідання, одноактні п'єси, які видавались окремими книжками, друкувались в українській та російській пресах, передруковувались і в інших країнах — у Канаді, США, країнах Латинської Америки.

Наприкінці квітня 1945 року, як спеціальний кореспондент газети "Радянська Україна" Олександр Іванович вилітав до Берліна і опублікував в останні дні війни про небачений героїзм радянських воїнів-визволителів,