У перші післявоєнні роки О. Копиленко пише історичну драму "Чому не гаснуть зорі", популярну на 'сценах театрів та роман "Лейтенанти", в якому він одним із перших радянських письменників звертається до найпекучішої проблеми часу — повернення фронтовиків до мирної праці, якнайшвидшого відродження зруйнованого народного господарства.

Протягом наступного десятиріччя Олександр Іванович багато пише для дітей, працює над перекладами творів письменників братніх літератур, виступає як публіцист.

У творах, присвячених дітям, Копиленко багато пише про природу, про тварин, і не тільки тому, що діти, як відомо, найбільше цікавляться життям тварин, а тому, що сам, люблячи до самозабуття тваринний світ, вважав, що таку любов треба прищепити кожній людині змалку: тільки та людина, котра знає і вміє любити тварину, може бути порядною, шляхетною, доброю та доброзичливою — так вважав Олександр Іванович.

Любив Копиленко дітей. І діти завжди відповідали йому взаємною любов'ю. В школах та Палаці піонерів Копиленко завжди був жаданим гостем і своєю людиною. Можливо, саме любов до природи і єднала письменника з дітьми. А в природу в усіх її проявах Копиленко був закоханий. Пташине щебетання й шум лісу — то була для Олександра Івановича найкраща музика; ліс, степ, луки — байдуже — найкращий пейзаж; аромат квітів — чи польових, чи садових — найліпші пахощі; край неба на світанку, або під захід сонця — найбагатша гамма барв; літо, зима, весна чи осінь — однаково — найкраща пора року.

Натурою Копиленко був поет, хоча вірші писав лише при перших літературних спробах. Зовні ніби похмурий, а вдачею ніби грубуватий, — він був лірик, лагідний та замріяний.

Лагідний та замріяний, дарма, що кожен, хто його знав, пам'ятає, який був бурхливий та галасливий у своїй поведінці Олександр Іванович: говорити тихо він не вмів, з'явившись у вашій хаті, ту ж мить знімав страшний шарварок — умів і приспівати, ні слуху, ані голосу не мавши, вмів і потанцювати чи, принаймні, притупнути ногами. Хата, в котрій з'являвся Копиленко, аж двигтіла стінами. Особливо, якщо Олександр Іванович реготав, а посміятися від душі він був завжди охочий.

Бо був він життєрадісної вдачі — життєлюб і людинолюб. Напрочуд товариський, він приваблював людей своєю душевною щедрістю і життєрадісністю. Дружив Копиленко з людьми різних професій і йому завжди було про що поговорити з ними, тому, що він був жадібний до людей, до життя в усіх його проявах.

Дуже любив Копиленко природу, любив тварин. Кохався в рибальстві та полюванні, але ніколи нічого не впольовував. Для нього мисливство і рибалка були просто приводом виїхати за місто на природу. Було й таке, що коли приїздив він з друзями на полювання, — забував рушницю біля машини, завдавшії цим клопоту друзям — шукати рушницю в лісі, коли збиралися додому. І скільки ж було реготу, коли знаходили рушницю біля машини на тому місці, звідкіля рушили на полювання.

Зате після кожного завжди метушливого й галасливого виїзду, з'являлися чарівні оповідання про природу, що склали відомий цикл оповідань "Як вони поживають", виданий окремою книжкою у 1961 році.

Олександр Копиленко був людиною яскравою, самобутньою, людиною, яка нікого не лишала байдужим.

Доброзичливий, але принциповий і вимогливий, як до себе, так і до інших, він був хрещений батько цілої плеяди нині відомих українських письменників. Щиро радів успіхам друзів і не раз горою ставав за письменника, твір якого, на його погляд, неправильно оцінила критика. Він був надзвичайно великодушним, але нікому і ніколи не прощав непорядності.

У листі до сина письменника Любомира Копиленка Костянтин Паустовський писав: "Я дуже любив вашого батька, на мою думку, справді найдемократичнішу людину на Україні, чудову, добру, веселу, надзвичайно талановиту".

Талант Копиленка проявлявся у всіх його захопленнях. Він любив книги і мав прекрасну бібліотеку, він дивував істориків та ботаніків тим, як добре він орієнтується в їхніх науках. Він тонко розумів образотворче мистецтво, і його думку, його рецензії високо цінували художники.

А ще він був одним із перших у Києві автомобілістів-аматорів і вже до війни досяг у цій премудрості високопрофесійного рівня.

Проте, жодне з цих захоплень не було самоціллю, всі вони служили одній меті — літературі, збагачуючи творчість письменника відчуттям повноти і змістовності життя, яким завжди відзначалися його книги. А книги нашого земляка користуються великою популярністю не лише в нашій країні, а й далеко за її межами. Вони вчать молодь любити й шанувати природу, палко любити рідну землю і свій народ.

Передчасно пішов від нас наш улюблений письменник, та ім'я його завжди серед нас. Ним названі вулиці, школи, бібліотеки у багатьох містах. На Дніпрі плаває пароплав з іменем О.Копиленка. Існує премія імені нашого земляка, яку вручають письменникам та художникам за кращі твори, присвячені дітям.

У Києві на Байковому кладовищі височить пам'ятник, оспіваний поетами:

"...Гойдається в зелені
вулиця міста, А він де? Все тут же,
все тут же, як завше Вкарбований профілем
в сонячне місто, Чоло своє горде над
каменем знявши ".

Ім'я О. І. Копиленка занесено в енциклопедію світової літератури.