Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Гріщю, пісню я складу?!

Вона навіть якась беззахисна в цьому своєму здивовано-змучено-му запитанні. Якщо говорити високими словами, то пісня для неї — такий же самий священний олтар, як і любов. Це великі стихії однієї великої душі, які зливаються в ціле, що його несила розділити.

І при цьому цільність Марусі Чурай зовсім не схожа на «стале-вість» монумента. Ні, і ще раз ні — вона жінка, а значить, буває ніжною та беззахисною, зачарованою і змученою, пристрасною — і з випаленою душею... І саме в цьому сенсі можна говорити про велич душі цієї полтавської козачки, образ якої співмірний з най-принаднішими жіночими образами світової літератури.

Творчість Ліни Костенко — визначне явище в українській лі-тературі новітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насил-ля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти по-кори й компромісності, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно-суспільним чинником. У її поезії прекрасно згармонізовані ліричне й епічне начала: одкровення авторського «я» поєднується зі словесним живописом, об'єктивною, зіпертою на картини та сцени, розпо-віддю, сюжетністю, умінням малювати характери, відтворювати колорит далеких та близьких часів. Найбільшою мірою це вияви-лося в поемах Ліни Костенко, і передовсім у її історичному рома-ні у віршах «Маруся Чурай».

Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напру-жено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства... Пошук цей нерідко пов'язаний з «інтенсивним переживанням культури», а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна лю-дина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу — все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси/до-сконалості, затишку, людяності, бажання пропекти байдужу сві-домість, достукатися до розуму, пробудити людську гідність...

На одній з прес-конференцій Ліна Костенко нагадала, що по-клик письменника — писати, а останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні»:

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Драматична поема «Сніг у Флоренції», «Дума про братів не-азовських», роман у віршах «Маруся Чурай», історичний роман «Берестечко», вірші «Страшні слова, коли вони мовчать», «Українське альфреско», «Виходжу в сад, він чорний і худий», «Хай буде легко. Дотиком пера», «Недумано, негадано».

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Брюховецький В. Ліна Костенко. — К., 1990.

2. Гусар-Струк Д. Історичний роман Ліни Костенко // Сучасність. —

1990. — № 5.

3. Кудрявцев М. Митець і час: ідейна проблематикапоетичноїдрами Ліни Костенко//Дивослово. —1998. — №8

4. Панченко В. Поезія Ліни Костенко. — Кіровоград, 1997

5. Клочек Г. Історичний роман Ліни Костенко «Маруся Чу-рай». — Кіровоград, 1998.

6. Бажан М. Поема про кохання і безсмертя //Дивослово. — 2005. — № 3.

7. Панченко В. Са-мотність на верхів'ях: Поезія Ліни Костенко в часи «відлиги» і «заморозків» //Дивослово. — 2005. — № 3.

8. Савка М. Жит-тя на барикадах поезії //Дивослово. — 2005. — № 3.