У Подєбрадах, 1924 року, поет дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос». Роком пізніше в Гамбурзі побачить світ ще одна книга поезій — «Гербарій» (вона була написана першою, але затрималася з виходом у видавництві). Осмислення трагічної долі Вітчизни — такий наскрізний мотив поезій цього періоду. Любляче і зболене серце поета народжувало гнівні й глибоко трагічні інвективи:

Тебе б конем татарським гнати,

Поки аркан не заспіва!

Бо Ти ж коханка, а не мати,

Зрадлива бранко степова!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Прости, прости за богохульні вірші,

Прости тверді, зневажливі слова!

Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,

Гіркі й пісні глуха душа співа.

(Псалми степу)

Тема України з кожною новою поезією все глибше осмислювалася автором в історіософському аспекті. Ностальгічна емоційність поступалася місцем філософським роздумам. У названих вже збірках, у книгах, що з'являлися згодом («Земля й залізо», 1930; «Земна Мадонна», 1934; «Перстень Полікрата», 1939) Євген Маланюк заглиблюєтгься в історичне минуле України, підносячи державотворчі ідеали княжої доби, змагання за волю і державу славного козацтва, але водночас шукаючи відповіді на питання сучасності. Мужності, стійкості, силі поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу», розспіваність, плебейство. Саме цим пояснюється згадувана вже роздвоєність образу України у поезіях Маланюка. Але і «Псалми степу», і «Діва-Обида», з одного боку, і «Варязька балада», «Варяги» з іншого, підпорядковуються одній меті — розбудити приспану віками рабства національну свідомість народу.

Потрібно було мати неабияку громадянську мужність, щоб донести до сучасників саме таку історіософську концепцію буття нації. І критика, еміграційна і західно-українська, не могла пробачити поетові такої тверезої, а часом і нищівної характеристики свого народу:

Каліка, смерд — такий він і донині,

Сліпий кобзар, що точить вічний жаль.

Самсоном темним зруйнував святині,

Розбив давно синайськую скрижаль. (...)

...Історія готує новий том, —

Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,

Макітру хилить виключно по вітру,

Міркує шлунком і зітха гуртом.

(Сонет огиди і гніву, 1924)

Поетові доводилося творити, переборюючи упереджене ставлення до себе і навіть ігнорування та несприйняття. В листах до Є. Ю. Пеленського Євген Маланюк писав: «У нашій літературі чуюся досить самотньо — дуже неприємне почуття часами» (23.11.1931). А іншим разом: «Стан мій досить тривожний і скомплікований: нема де надрукуватися. Отже, зважаючи на «письменницьку» психологію, Ви розумієте, що перо випадає з рук» (04.10.1932).

Рукопис збірки «Земна Мадонна» письменник протягом п'яти років даремно пропонував різним видавництвам, зрештою видав її власним коштом.

Що ж давало сили вистояти і творити? З яких джерел поет черпав сили й упевненість у правильності обраного шляху, в доконечній потребі бути саме будителем народу? Відповідь певною мірою може видатися несподіваною — в невичерпальності свого народу, своєї України. Адже віки нищення і гноблення не загасили «вогонь буття» і «невичерпальний дух» нації.

Гноблять, калічать, труять рід,

Ворожать, напускають чари,

Здається, знищено вже й слід,

Лиш потурнаки й яничари.

І ось — Стефаник і Куліш,

Ось — Коцюбинський, Леся — квіти

Степів страждальної землі,

Народу самосійні діти!

А то підземна загуде

Вулканом націй ціла раса —

І даром Божеським гряде

Нам Прометеїв дух Тараса.

(Невичерпальність)

Саме тому для покоління сучасників і для шанувальників таланту письменника з-поміж української еміграції молодшого покоління (післявоєнного) Євген Маланюк залишався «поетом-державником», який словом будує імперію українського духу», вторячи:

Ні, вже ніколи не покаюся,

Мобілізований добою.

Творчість Євгена Маланюка і сьогодні сприймається неоднозначно. Говорячи про войовничу політизованість, ідеологічну заангажованість його поезії, часто механічно ставлять знак рівності між доробком поета-вигнанця і зразками поезії соціалістичного реалізму, вважаючи, що всі ці твори мусять залишитися лише знаком доби і приречені на забуття.

Спільне справді є. Обидві сторони творили міф про те, чого не було насправді. Митці радянської України мусили добачити в жахливій дійсності держави-табору «комуністичні далі» і творити міф про світле майбутнє. А Євген Маланюк творив у свідомості сучасників міф «степової Еллади», закладав в уми читачів ідею державності тоді, коли вона була утопією і жодних підстав для її реалізації не було. Проте є одна суттєва відмінність у міфотворчості цих сторін. Якщо у першому випадку міф засновувався на фальшивих ідеалах і, хоч як гірко це усвідомлювати, матеріалізувався у суспільстві скаліченою мораллю, то Євген Маланюк вибудовував свій міф на фундаменті істинних і неперехідних цінностей, притаманних усьому цивілізованому світові: національної гідності, здорового відчуття своєї нації. Національному пораженству він протиставляв тверду віру в одужання народу і створення власної держави.

У цитованому на початку виступі Євгена Маланюка є такі рядки: «Без Шевченка трудно уявити собі революцію 1917 — 1920 років у нас на Україні» (Арк. 25). Згадалися вони у зв'язку із фрагментом спогадів про поета відомого сьогодні в Україні мецената професора Романа Воронки, котрий чимало зробив для розбудови нашої держави та її освіти. Професор особисто знав Є. Маланюка; його роздум і схвильовано особистісний, і дуже точний: «...Коли в 1991 році я був у Верховній Раді на балконі і бачив, як творилася незалежність, у мене лилися рясні сльози. Я мав під рукою олівець і папір, на якому записав близько 200 прізвищ людей, від імені яких я стояв на тій церемонії відродження незалежності. Євген Маланюк був написаний мною в першому десяткові.

Бо я знаю те, чому знаходяться такі люди, як Роман Воронка, який виїхав з України,