ЄВГЕН МАЛАНЮК

(1897—1968)

Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897р. в Ново-Архангельську на Херсонщині в родині українських інте-лігентів. Спочатку він навчався в реальній школі в Єлисаветграді, а потім — у Петербурзькому політехнічному інституті. У1914 р. юнак подав документи до Київської військової школи, яку закін-чив, отримавши звання офіцера, і став начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті.

1917 р. він перейшов у розпорядження полковника Мішковського, котрий під час встановлення гетьманської влади в Укра-їні став керівником оперативного відділу Генерального штабу (побачене в цей час потім відбивалось і на творчості Є. Маланюка).

У 1920р. разом з Армією УНР (Української Народної Респу-бліки) Є. Маланюк емігрував, спочатку жив у Каліші в таборі для інтернованих українських частин. У 1922 р. він разом з Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка». Наступного року він закінчив Подєбрадську академію в Чехо-Словаччині, отримав диплом ін-женера, працював за фахом у Польщі. У 1925р. у Подєбрадах вийшла поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», у 1926р. у Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій». 1929р. — Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання «Танк».

Протягом" 1930—1939 pp. у Парижі та Львові виходили збір-ки «Земля й залізо», «Земна мадонна»г «Перстень Полікрата».

У 1945р. Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, увій-шов до складу МУРу (Мистецький український рух), 1949 р. — переїхав до США.

У 1951 —1966 pp. вийшли його твори: збірки «Влада» (Філа-дельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), два томи

есеїстики: «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2).

У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об'єднання українських письменників «Слово».

16 лютого 1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка.

Найголовнішою ідеєю, ідо проймала і поезію, і есеїстику Є. Маланюка, була щея української державності. Усією своєю творчістю поет прагнув дати відповідь на запитання: що являє со-бою українська культура, яке місце вона посідає серед інших культур, що є причинами тогочасного занепаду країни, як відро-дити українську державність. У розв'язанні цих проблем важливу роль Є. Маланюк відводив ролі поета, бо вважав, що поет — це своєрідна ланка між Богом і землею, людьми:

Як в нації вождів нема, Тоді вожді її поети.

(Посланіє)

У збірці «Стилет і стилос» він спробував розв'язати давню, якщо не сказати одвічну, проблематику світової літератури: що має бути найголовнішим у художній творчості — краса чи слу-жіння інтересам суспільства. У вірші «Стилет чи стилос?» Є. Ма-ланюк вдається до символічного осмислення проблеми: сти-лос — так називалась паличка для писання на вощаній дощечці, а стилет — це невеликий кинджал з тонким тригранним клинком. Автор усвідомлює неможливість однобокого розв'язання цієї проблеми:

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко v Вагаються трагічні терези.

Не кинувши углиб надійний якор, Пливу й пливу повз берега краси.

хоча й схиляється на користь стилосу. Але він усвідомлює, що реалії українського життя такі, що митець мусить виховувати свою націю, мусить боротись за свою державу, проте не забува-ти, що насамперед він все-таки митець і не може не помічати краси.

Є. Маланюк з болем усвідомлював, що Україні бракує укра-їнців, натомість багато «малоросів» і «хахлів»— ось найважли-віший історичний урок. І саме поезія, як це засвідчила поява Та-раса Шевченка, здатна була не лише збудити націю, а й підготу-вати їїдо грядущих випробувань. Поетична творчість Є. Маланю:

ка творила в слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Частсгпоет вдавався до історії, прагнучи осмис-лити минуле, сучасне й зазирнути в майбутнє. Наприклад, у вірші «Знаю — медом сонця, ой Ладо» він змальовує Україну в образі Еллади — однієї з найміцніших країн минулого, колиски євро-пейської цивілізації, захоплюючись і милуючись її красою та ве-личчю, а в циклі «Псальми степу» поет звинувачує Україну в над-мірній покірності та безвільності:

Тебе б конем татарським гнати, І — тільки просвистить аркан — Покірливо підеш сама Ти З лукавим усміхом у бран.

Не забуває автор дорікнути й собі за відсутність справжньої синівської любові до матері-землі. Він усвідомлює, що не може називатись по-справжньому люблячим сином — скоріше варва-ром, дикуном:

Тепер, коли кругом руїни й вітер,

Я припадаю знов до Твоїх ніг,—

Прости, прости,— молю, невтішний митар.

Прости, що я — останній печеніг.

Прости, що я не син, не син Тобі ще,

Бо й Ти — не мати, бранко степова!

З Твоїх степів летять птахи зловіщі,

А я творю зневажливі слова.

Отже, образ «Степової Еллади» — України пронизаний жі-ночим началом, персоніфікується в ряді жіночих образів-символів, протилежних один одному: Земна Мадонна й Антимарія, ко-хана й розпусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почуттям ненависті, слова слави — словами прокляття. Поет ві-рить, що вогонь війни може очистити, збудити Україну, а якщо ні, то прирече її на загибель разом з ворогами:

Усім огнем твоєї тьми. Всім пеклом зради й самозгуби Ти переможця обійми, Вцілуй свою отруту в губи!

(Антимарія)

Проте справжня війна виявилась значно жахливішою за по-етичні уявлення. Все частіше поет почав порівнювати свого ліричного героя з образом Одіссея, який повертається на батьків-щину, для якого важливіша вже не сама війна, а дорога повернення. Це не свідчить про злам у шкалі етичних цінностей поета, скоріше —- це зміщення акцентів у мотивах, що постійно були присутні в його творах, бо друга книга поета «Гербарій» міс-тила вже переважно інтимну, особистісну лірику. Цю зміну