не слід пояснювати відмовою Є. Маланюка від державницької ідеї — лише як переоцінку засобів її осягнення, перевтілення су-ворого пророка та «імператора строф» в особу — теж царського роду, але до часу невпізнанну і загублену серед чужинного люду — Одіссея, котрий затято відшукує дорогу до свого дому й родини. Прокляття, що вряди-годи проривається з його вуст, стосується вже не степової Еллади, а літератури, яка не виправ-дала його сподівань:
Будь проклята, літературо. Що виссала із серця кров! Це — через тебе — не буйтуром, Не блискавицею — мертвим муром Закам'янів і спить Дніпро. Будь проклята, співуча мово Сльозавих і слизьких пісень, Бо кожен чин пожерло слово, Бо зміст заїла передмова І в ніч лягає кожен день.
(Будь проклята, літературо...)
Відчувається, яким болем розчарування, туги, втрачених на-дій та ілюзій сповнені ці рядки.
Усе своє життя в еміграції Маланюк пильно стежив за подія-ми на окупованій батьківщині, зокрема за процесом своєрідного літературного відродження 1920-х pp. і його розгрому в 1930-х pp. та наступними подіями: репресіями, «схвальними одами» Сталіну тощо. Бувши провідним поетом у плеяді «вісниківців», об'єдна-них навколо «Вісника» Д. Донцова (провідного ідеолога україн-ського націоналізму за кордоном), Маланюк мав великий вплив як в еміграції й Західних Українських Землях, так і в УРСР, ви-кликаючи постійні напади комуністичної преси, яка називала його «українським фашистом». Лірика Є. Маланюка мала спільні риси з лірикою української еміграції, насамперед «празької шко-ли»: історичні мотиви, змалювання внутрішньо сильної, вольової особистості, заперечення сентиментальних, надміру чуттєвих, розслаблюючих мотивів. Ліричний герой у поезіях Маланюка — це безкомпромісний максималіст суворого вигляду, не здатний на
будь-які поступки по відношенню до своїх супротивників і самого себе. Хоча в творчому доробку поета є й інтимна лірика, що вра-жає лицарським ставленням до світу та до жінки.
Стиль поезії Маланюка формувався під тиском панівних у його поколінні емоцій гніву й болю за століття бездержавності та пригноблення української нації, за поразку відновленої в рево-люцію держави УНР і за подальшу трагедію окупації України Мо-сквою. Цей гнів повертався не тільки проти зовнішніх ворогів, а й проти внутрішніх слабкостей, які поет бачив у комплексі «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й органі-зації, в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо. Звідсіля в його поезії жадання нового типу сильної людини, поглиблення тради-цій до старокиївських основ (що зумовило особливе зацікавлення поета творчістю і роллю в українській історії П. Куліша).
Євген Маланюк — одна з найяскравіших постатей вітчизня-ної літератури XX ст., її безумовний класик. Усією своєю творчіс-тю він прагнув сприяти відродженню української держави для сильної та самобутньої української нації.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
Збірки «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата», «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень», поема «П'ята симфонія». Два томи есеїстики «Книги спостережень».
ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:
1. Лавріненко Ю. Євген Маланюк// Зруб і парости. — Мюн-хен, 1971.
2. Євген Маланюк // Історія української літератури XX століття: У 2 кн, / За ред. В.Г.Дончика. — К-, 1998. — Кн. 1.
3. Мовчан Р. Українська проза XX століття: В іменах. — К, 1997.
4. Войчишин Ю. «Ярий крик і біль тужавий...». Поетична осо-бистість Євгена Маланюка. — К., 1993.
5. Прохоренко О. Є. Маланюк: До проблеми малоросійства в мистецтві // Євген Маланюк. Література. Історіософія. Культурологія. — Кірово-град, 1997.
