АНДРІЙ МАЛИШКО

(1912—1970)

Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в м. Обухів Київської області в багатодітній сім'ї сільського шев-ця. У 1930 р. юнак надрукував перші вірші в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус». Закінчивши у 1932р. Київський інсти-тут народної освіти, працював учителем в Овручі. Відслуживши рік у армії, переїхав до Харкова й працював журналістом.

Протягом 1935—1940 pp. А. Малишко видав збірки: «Бать-ківщина» (1936), «Лірика», «З книги життя» (1938), «Наро-дження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зоревідні», «Жайворонки» (усі — 1940). У цей же період написав поеми «Трипілля» (надруковано лише уривки), «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила». У 1941 — 1944 pp. поет служив військовим кореспондентом у газетах «Красная Армия», «За Радянську Україну», «За честь Батьків-щини», де виступав і як поет, і як публіцист; видав сім збірок поезій: «До бою вставайте!» (1941), «Україно моя!» (1942, ви-ходила двічі), «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). Ге-роїко-трагічний пафос циклу з п'яти віршів «Україно моя!», на-писаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну зем-лю, віру в її визволення. «Україно моя!» — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни. У 1944—1947 рр. Малишко працю-вав відповідальним редактором журналу «Дніпро».

За поему «Прометей» отримав у 1947р. Сталінську премію. У 1950р. з'явилась збірка «За синім морем», написана після від-відин поетом Канади та США разом з групою діячів культури. На-ступного року він отримав за неї Сталінську премію.

Новий і чи не найбільш продуктивний етап у творчості поета починається із середини 50-х pp. У збірці «Що записано мною» (1956) містяться тексти відомих пісень: «Знову цвітуть кашта-ни», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі»; у збірці

«Серце моєї матері» (1959) — «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі»; у збірці «Полудень віку» (1960) — «Вчитель-ка» тощо. У їх озвученні поету допомагали такі музичні корифеї, як брати Майбороди, Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Вериківський, А. Штогаренко, С Козак, О. Білаш.

Протягом 1961 —1970 pp. вийшли збірки «Листи на світан-ні» (1961), «Прозорість» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970).

17 лютого 1970 р. А. Малишко помер.

За своє життя поет видав близько сорока збірок. Не всі вони мають однакову художню вартість. Але найголовніше те, що в українську літературу він увійшов як поет-пісняр, бо пісні на його вірші вже давно сприймаються як народні.

А. Малишко згадував, що пісню любив із самого дитинства, ніколи з нею не розлучався, саме вона надихала його на створен-ня поезій, які він часто писав, уже вчуваючи чарівну мелодію. Можливо, цій любові до пісні він має завдячувати, в першу чергу, своїй сім'ї, зокрема матері, яка знала багато українських народ-них пісень із задоволенням співала їх дітям. Ці перші дитячі вра-ження та захоплення супроводжували поета протягом усього творчого життя, саме народна творчість стала тим джерелом, з якого він черпав натхнення.

А. Малишко співпрацював з багатьма композиторами, але особливо плідно, починаючи з 1949 року (від першої пісні «Колгоспний вальс» і до останньої — «Стежина») — з компо-зитором Платоном Іларіоновичем Майбородою, створивши по-над ЗО пісень. Ось деякі з них: «Київський вальс», «Ми пі-дем, де трави похилі...», «Ти, моя вірна любов», «Стежина», «Вчителько моя», «Пісня про рушник», «Гаї шумлять біля по-току», «Журавлі», «Білі каштани», «Колискова», «Пролягла доріженька». Тобто, це саме ті твори, які найбільше полюби-лись слухачам. Хоча на музику покладено понад 100 віршів по-ета, причому переважна більшість на надруковані твори. Та, як згадували друзі поета, досить часто сам Малишко складав сло-ва до написаної музики і робив це завжди легко й високопое-тично. Будучи натурою музикальною, він, як мало хто з поетів, розумів і відчував слово в музиці, швидко схоплював структуру майбутньої пісні — її музичну форму. Андрій Самійлович іноді сам складав мелодії до своїх віршів. На важких і довгих фрон-тових дорогах друзі поета під його акомпанемент, а він добре грав на баяні, співали ті задушевні пісні. Одна з таких пісень-гг-: «Хусточка червона», в гармонізації 3. Остапенка, облетіла всі

фрОНТИ. -..-. ; ; ; >і

Уся пісенна спадщина поета є надзвичайно багатогранною. їй притаманний глибокий ліризм в оспівуванні найсвітлішого почут-тя —кохання, живої краси рідного краю, його природи, філософ-ські узагальнення та глибокі роздуми над людською долею. Пое-зія «Чому сказати й сам не знаю...», яка більше відома під назвою «Стежина», була створена за вісім днів до смерті поета. У цьому творі Малишко вдається до використання народнопісенного об-разу стежки як символу життя людини. У кожного своя стежка, кожний вибирає сам, якою вона буде іде проляже. Але митець не закликає бездумно кидатися в далекі світи в погоні за примарним щастям, щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною, що веде на батьківщину:

. Кудись пішла, не повертає, Хоч біля серця стеле цвіт, Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт. Дощами мита — перемита, Дохцами знесена у даль, Між круглих соняхів із літа Мій ревний біль і ревний жаль.

Близькою за духом до попередньої є пісня «Вогник» — ліричний спогад про рідну хату, світло у її вікні, тополину під вікнами, батька й матір. Символічним є і образ вогника — уособлення родинного вогнища, ідо виступає