Починаючи зі збірки «Батьківщина» майже а кожній А. Малиш-ко звертався до образу матері — родоначальний} життя на землі Зрозуміло, що це ні в якому разі не може вважатися обмеженістю тематики його творчості. До того ж навряд можна згадати поета, який би уникнув цього образу в своїй творчості. Така велика кількість творів про матір, навпаки, є ознакою великої майстерності автора, який кожного разу знаходить нові грані цього багатогранного образу. Свій вірш «Материнська» А. Малишко присвятив рідній неньці;

Бувало мати, ївга Базилиха —

До неї й досі спогадом лечу, —

В зимовий вечір заспіває стиха

і доведе малого до плачу.

Сама розкриє душу материнську,

І щиру пісню переллє сама,

іпєремріе, погойда\ колиску.

І до вервечок рикц підійма. .

Любов до рідної неньки була воістину найголовнішим джере-лом творчості поета; вона щоразу повертала йому натхнення і на-гадувала, в ім'я чого він працює, вона була і сенсом його схвильо-ваності, і суттю його мислення. Розмова з матір'ю, не вголос, але всюди, де випадають поетові хвилини творчої самоти,— одна з форм життя Манишкової душі. Окрім прямого значення, образ матері може виступати в його творах у ролі символу рідної землі чи Батьківщини в цілому. Та апофеозом поезій про матір є вірш А. Малишка «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), яка, окри-лена чарівними мелодіями П. Майбороди, набула великої попу-лярності, стала народною піснею. І хоча пісня перекладена трид-цятьма п'ятьма мовами світу, найкраще вона звучить саме українською, бо її образність тримається на вишитому рушнико-ві, нашому оберегові, з яким в українців пов'язано все — від на-родження до останнього шляху: на рушникові подавали найдо-рожчому гостеві хліб-сіль, ним перев'язували руки молодих під час вінчання, рушниками покривали найдорожче для укрзїнця-християнина — ікони, рушники використовувались і в процесі обряду поховання людини, і, зрештою, вирушаючи в дорогу, лю-дина неодмінно мала з собою рушник, який був не просто шмат-ком тканини, що прикривав, наприклад, хліб, а справжнім обере-гом, талісманом, що, на думку наших предків і оберігав, і захищав, і приносив щастя. До того ж, прямокутна форма рушника сама символізувала дорогу, зокрема життєву дорогу людини. А вишиті, здебільшого червоними і чорними нитками, візерунки означали переплетені в людському житті радісні й сумні моменти: «і дитин-ство, й розлука, і вірна любов». (Андрій Сзмійлович вірив у те, що в буремні роки війни він вижив після важкого поранення тіль-ки завдяки вишитому рушникові, з яким мати провела його на фронт). «Пісня про рушник» сприймається як монолог сина, який знаходить кайніжніші слова, щоб подякувати любій матусі за її турботу, вірну любов і ласку.

Пісня «Ми підем, де трави похилі...» хвилює, захоплює заду-шевністю, красою і щирістю висловлення простих, але глибоких людських почуттів. Це справжній ліричний гімн молодості, кохан-ню. Коли слухаєш цю пісню, в уяві постає мерехтливе, повите голубим присмерком Задніпров'я, з весняними квітами, зі співом пташок, з тихим шелестом верб під подихом вітерця. А для нас усіх у пристрасному мареві лине п'янка, як запах свіжоскошеної трави, золота юність зі словами ніжними ї милими, з думами спра-глими, тремтливими, з пестливим усміхом і щастям сумовитим.

Перед війною А. Малишко надрукував поеми «Ярина», «Кар-малюк», «Дума про козака Данила». Всі вони були присвячені минулому українського народу. Спробою розгорнути панораму

характерів, розкрити витоки патріотичних почуттів, цільність і висоту морально-етичних критеріїв був цикл повоєнних поем: «Сини», «Любов», «Прометей», «Жива легенда», «Марія», «Це було на світанку». І хоча поет, зважаючи на тогочасну по-літичну ситуацію, не завжди міг відкрито виявити свої погляди на минуле України, він постійно звертався до історичної тематики. Так, у вірші «Приходять предки, добрі і нехитрі» поет натякає на трагічне минуле українського народу:

Приходять предки, добрі і нехитрі, У бородах, простелених на вітрі, . Не руки — а погнуті чорні віти, Не очі — а прозористі орбіти. І кайдани подзвонюють з плугами, Зерно, і кров, і ночі із снігами.

Водночас вустами предків Малишко звертається до своїх су-часників і нащадків з болючим запитанням, чи зуміли вони збе-регти національну самосвідомість, чи не втратили вони те, заради чого гинули їхні діди та прадіди:—

Чи ти не став розщепленим, як атом, Недовірком, схизматом чи прелатом. Ярижкою нікчемним, псом на влові? Дитино наша, ягодо з любові!

(схизмат — розкольник, прелат — найвищий титул у католиць-кій церкві). Дуже прикро, що навіть зараз, на початку XXI ст., ці питання зберігають свою емоційно-тривожну напруженість: чи зуміємо ми бути гідними своїх предків, чи буде їм за що нас по-важати, нами пишатись. Проте фінальний акорд вірша А. Ма-лишка звучить доволі оптимістично:

Дарують ласку, повну болю й змоги, Щоб у очах уздріть нові прологи.

Тобто є шанс, є надія, що історія України не стала епілогом, фінальною згадкою про загиблу державу. Приблизно таке ж оптимістичне звучання і таку ж тематику має і вірш «Кобзарик», де йдеться про старого сліпого кобзаря, який співає пісні про ге-роїв козаків — Ґонту, Залізняка. Дід змальований старим, слі-пим, немічним, але при цьому він не втратив внутрішньої сили: «В діда руки, наче гнуті луки, непідкорені» і справу його важко Оцінити, адже своїми піснями він «народжує» нових ґонт і залізняків, а значить, героїчні надбання предків зможуть зберегти й збільшити їх нащадки:

Буде день, буде суть, А не голосіння, Тії очі проростуть, Як насіння.

Андрій Самійлович Малишко полишив