ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ
(1907—1944)
Інші псевдоніми — М. Запоночний, Д. Кардаш, К- Костянтин, О. Невідомий, О. Світанок, О. Лелека.
Криптоніми — О., О.К – Справжнє ім'я — Олег Олександрович Кандиба.
Олег Ольжич народився 8 липня 1907 р. в Житомирі в сім'ї поета Олександра Олеся (О. Кандиби). Середню освіту почав здобувати у Пущі-Водиці під Києвом. У 1923 р. він виїхав разом з матір'ю з України і в Берліні зустрівся з батьком, який ще в 1919 р. емігрував з України. Незабаром родина переїхала до Горніх Черношинець під Прагою. У 1924 р. Олег вступив до Карлового університету, водночас навчався в Українському вільному університеті. Закінчивши університет, у 1929 р. написав дисерта-цію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Став відомим вченим-археологом, брав участь у кількох археологічних розкоп-ках на Балканах. Був запрошений у США до Гарвардського уні-верситету читати лекції з археології.
У 1929р. після заснування ОУН (організації українських на-ціоналістів) Ольжич став одним з найактивніших її членів, очолив культурний сектор організації, а трохи пізніше став заступником голови проводу ОУН.
У 1938 р. він заснував Український науковий інститут у США.
У 1935р. у Львові вийшла збірка Ольжича «Рінь».
За дорученням ОУН поет брав участь у проголошенні демо-кратичної Карпатської України, очоленої А. Волошиним, знище-ної 14— 15 березня 1939р. угорськими фашистами. Потрапив до хортистської тюрми.
У 1940р. у Празі вийшла збірка Ольжича «Вежі».
Після розколу ОУН у 1940 р. Ольжич, належачи до фракції мельниківців, очолив відділи ОУН на Правобережжі України, в Києві.
5 листопада 1941 р. він був одним із фундаторів Української національної ради, якою керував економіст М. Величківський. У 1941 р. після заборони рейхскомісаріатом діяльності ОУН, яка перейшла в підпілля, переїхав до Львова, де одружився з дочкою літературознавця Л. Білецького Катериною (Калиною).
У 1944 р. поет у Львові був схоплений гестапівцями. 9 чи 10 червня 1944 р. — закатований у концтаборі Заксенгаузен гес-тапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц).
Посмертна збірка Ольжича «Підзамчя» вийшла у 1946р.
Олег Ольжич належав до покоління першої еміграційної хви-лі, яке зуміло не тільки зберегти, а й примножити українську культуру за кордоном, коли на так званій материковій Україні найкращі традиції українського народу руйнувались репресіями, голодомором, добре продуманими «реформами». Усією своєю творчістю Ольжич прагнув утвердити героїчний світогляд, про-пагував думку, що кожен громадянин має здобувати свободу, можливо, навіть ціною власного життя.
Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій.
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій.
Ось сходить, виростає, розцвіта
Благословеніє не форми — суті.
Одвага. Непохитність. Чистота.
Мілуйтеся! Беріть! І будьте, будьте!..
(«Нащо слова?»)
Вірші, пройняті цією ідеєю, друкувалися на сторінках емі-грантської періодики, здебільшого у редагованому Д. Донцовим львівському журналі «Вісник» поряд з поезіями Є. Маланюка, Л. Мосендза, Олени Теліги.
Збірки Олега Ольжича «Рінь», «Вежі», «Підзамчя» абсо-лютно різні і за формою, і за змістом. Друга й остання прижит-тєва книга поета «Вежі» відрізняється від інших збірок тим, що має гостру ідейно-політичну скерованість. Книга «Вежі» скла-дається з двох ліричних поем: «Городок. 1932» і «Незнаному Воякові».
Вірш «Захочеш — і будеш» — це дев'ятий вірш із циклу «Незнаному Воякові», в якому автор у наказовій формі переко-нує, що майже все в житті залежить від нас самих:
Захочеш — / будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила.
Тільки доклавши власних зусиль, людина може побудува-ти щасливе майбутнє, бо часто вона не усвідомлює, наскіль-ки багатим є її внутрішній світ, скільки фізичної сили при-ховує сила людського духу. Але в той же час слід пам'ятати, що наші дії не можуть керуватись вседозволеністю, ми не можемо діяти за принципом «Ціль виправдовує засоби», адже всередині кожного з нас є вічне мірило вчинків — сум-ління. Автор називає сумління «невблаганним», адже ми мо-жемо переконати оточуючих, що примусило нас порушити моральні принципи життя, але ми ніколи не зможемо пере-конати в Цьому сумління, не зможемо примусити його за-мовкнути:
Навчися надать блискавичність думкам І рішенням важкість каміння. Піти чи послати і стать сам на сам З своїм невблаганним сумлінням.
В іншому творі цього циклу Ольжич наголошує на тому, що справжній громадянин не має права чекати, коли в майбутньому зміниться на краще життя його країни, бо:
Держава не твориться в будучині. Держава будується нині. Це люди, на сталь перекуті в огні. Це люди, як брили камінні.
Хоча поет усвідомлює, що далеко не кожен має внутрішні сили пожертвувати своїм життям, особистим щастям заради щасливого майбутнього усіх. Мало таких:
Хто кров'ю і волею сціпить в цемент Безвладний пісок міліонів.
Отже, увесь цикл поезій «Незнаному Воякові» пройнятий го-стрим осудом безперспективної інерції українців, є поетичним закликом не примирятися з принизливим становищем раба.
Помітне місце в збірці «Вежі» посідає поема-хроніка «Горо-док. 1932», де йдеться про суворе життя українських підпільни-ків.
«Підзамчя» — посмертна збірка Ольжича, хоча він її підго-тував ще 1940 р. Вона об'єднала творчі пошуки поета часів «Ріні» та «Веж», засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дій-сності. Поезія Ольжича — це сповідь воїна, відкритого й чесно-го в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного жит-тя прокладається шлях до свободи, до здобуття права бути справжньою нацією.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
Збірки поезій «Рінь», «Вежі», «Підзамчя».
ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:
1. Олег Ольжич // Історія української літератури XX століт-тя: У 2 кн. / За ред. В.Г. Дончика. — К., 1998. — Кн. 2.
2. Дер-жавин В. Поетичне мистецтво О. Ольжича // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної
