ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА
(1895—1962)
Тодось Степанович Осьмачка народився 3 травня 1895р. в с. Куцівка на Черкащині. Тут же здобув середню освіту. Писати поем розпочав ще в школі. У 20-х pp. закінчив Київський інсти-тут народної освіти, працював учителем у київських школах, увій-шов до літературного угрупування «Ланка». Видав три збірки -поезій: «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929). З 1926р. Осьмачка належав до організації МАРС (Май-стерня революційного слова). У 30-х pp. з початком сталінських репресій намагався перейти західний кордон, але був спійманий, відсидів у Бутирці, Лук'янівській в'язниці, проходив курс примусового лікування в Кирилівській психіатричній лікарні, звідки втік і переховувався в рідному селі.
У 1942 р. Осьмачка приїхав до Львова, а звідти потрапив на Захід. Жив у таборах для переміщених осіб, гнаний манією пере-слідування, постійно переїжджав з місця на місце: жив у країнах Європи, США, «Поет» (1947, 1954), «Китиці часу» (1953), «Із-під світу» (1954) та три повісті: «Старший боярин» (1946), «План до двору» (1951) та «Ротонда душогубців» (1956). Актив-но співпрацював в організацією письменників-емігрантів «Мис-тецький український рух» (МУР). Здійснив блискучі переклади із О. Уайльда та У Шекспіра.
6 липня 1961 р. у Мюнхені Т. Осьмачку розбив параліч. Друзі перевезли поета на лікування до Нью-Йорка.
7 вересня 1962р. Тодось Осьмачка помер у Нью-Йорку.
Перша збірка поезій Т. Осьмачки «Круча», яка з'явилася дру-ком 1922 p., була дуже схвально сприйнята критикою, яку при-вабила «нерозгадана глибінь образів і разом з тим блискуча на-родна мова та епічний стиль дум з чисто народними способами...». Відомий знавець літератури С. Єфремов писав у «Історії україн-ського письменства»: «Серед нашого поетичного молодняку Осьмачка являє, може, одну з найбільш надійних сил». Друга книжка поезій «Скитські вогні» фактично стала гімном україн-ському степові:
Гей, степе мій,
підпер ти ріками моря,
щоб не схитнулися вони
на ниви хлібороба...
Ти запалив дзвінкі вогні
великих сизих рос,
що з ринків падають на обрій —
на вічний твій покос...
Поет прагнув образно простежити історичний шлях України і пройти «по шляху віків», усвідомивши, куди летить новий вік і якою буде майбутня доля українського народу. Проте тривога, сумнів, страх, передчуття біди — ці настрої, характерні для по-дальших творів Осьмачки, ще не переважають у його поезіях пе-ріоду 20-х pp. Він ще зберігає віру в можливість рівноваги за-вдяки утвердженню нашого сильного «сьогодні».
Третьою — і останньою в радянській Україні — була збірка «Клекіт», у якій посилились настрої самотності, змученості душі, розпачу. Увагу в цій збірці привертає вірш «Деспотам», в якому автор звертається до закутого в ланцюги працьовитого народу, котрий годуютьу казармах на заріз і чию працю забирають «роз-боєм в білий день», передрікаючи йому падіння «під кригу лан-цюгів» і спів «присмаглими губами чужих пісень із городів».
Проза Тодося Осьмачки така ж неординарна й самобутня, як і його поезія, така ж різнопланова. Якщо повість «Старший боя-рин» позначена казковістю й ліричністю, то «План до двору» й «Ротонда душогубців» — вражаючі жахливі літописи злочин-ного винищення українства в період примусової колективізації, нелюдських жорстокостей НКВС.
Рукописний варіант повісті «Старший боярин» Осьмачка за-кінчив у 1944 р. в польському містечку Криниці. «Старший боя-рин» — особливий твір з-поміж усього, що він написав. На по-чатку повісті автор уточнює часові координати подій 1912 роком, але з таким же успіхом вони могли відбуватися і п'ятдесят, і сто літ тому. Вчорашній семінарист Гордій Лундик стикається з тими проблемами, які стояли перед українцями в різні часи нашої іс-торії: проблема людського щастя, соціальної справедливості, до-бра і зла.
Майже на початку твору письменник примушує читача замис-литись над тим, що людина здебільшого самотня, слабка, мізерна супроти Всесвіту, Космосу. їй хочеться бачити себе центром евіту. але на кожному кроці вона переконується, що повністю за-лежить від природи й для природи зовсім байдужа. Гордій любить Варку, але вона суджена іншому, тому На весілля може поклика-ти його тільки старшим боярином. Тому назва твору звучить по-філософськи символічною: чи є людина справжнім володарем свого життя, чи, може, вона скоріше отакий старший боярин на весіллі своєї нареченої?
Та є сила, якій, на думку Осьмачки, підвладно все,— це по-чуття любові, що здатне подолати і самотність, і загубленість лю-дини в Космосі. Це те почуття, що зрештою єднає Варку і Гордія, вирвавши її з монастиря, а його з розбійницької ватаги. Повість завершується тим, що Гордій стає чоловіком тієї, котру кохав, пе-реставши бути старшим боярином. Саме біля могили тітки Гор-пини Корецької Лундик і його наречена «вінчаються» самовіль-но, адже обставини склалися так, що молодята не мають можливості виконати церковне таїнство шлюбу, бо поспішають втекти від переслідування поліції, яка переконана, що тітку вбив небіж: «Але я хочу стати вам жінкою не в борг, як кажуть селяни, і не «на віру», як розповідає Коцюбинський. А хочу з вами об-вінчатися. Я скину оцей хрест на ланцюжку,— і почала його зні-мати з шиї,— і ви візьмете його за один кінець, а я за другий, і обійдемо тричі гріб нашої тітки. Правда, я хотіла це зробити біля маминого гробу. Після кожного разу прокажемо клятьбу. Цілува-тися не будемо. А тільки поцілуємо наприкінці нашої церемонії оцей хрест. Я його повішу на акацію. Жінкою я вам стану у вашій коморі по нашому давньому звичаю... Кажіть за мною: заклинаю-ся перед оцим свідком,— і вона показала на гріб рукою,— що я свою жінку, Варку Дмитрівну, любитиму