Головна думка твору звучить досить оптимістично: почуття людини до людини — це єдине, що може дати щастя. Але повість «Старший боярин» — це не розповідь про двох закоханих, це новітня оповідь про Україну і українців. Автор журиться, що не-має колишньої патріархальної України, яку він хотів би бачити такою, як змалював у своїй повісті село, де порядкує отець Дми-тро Діяковський: без жодної бідної хати, без хлопа і пана, у вза-ємній християнській любові, людяності, цікавості до науки і мис-тецтва, любові до своєї землі і культури. Але такою б автор хотів бачити Україну, усвідомлюючи, що це неможливо, мало того, він передбачає майбутню трагедію своєї країни, символічно сповіща-ючи це через події повісті: панський лановий Маркура Пупань, який змальовується в найстрашніших фарбах української демо-нології, зраджує мужиків, губить тітку Гордія — Корецьку, отця Діяковського, руйнує їхні господарства. Але фінал твору звучить доволі оптимістичним: Гордій із Варкою вирушають у дорогу, щоб загубитися там поміж людей од поліції, бо Гордій застрелив упиря Харлампія Проня. Автор прощається з читачем, зі своїми героя-ми, які віддаляються в його пам'яті двома маленькими постатями на землі, що летить у чорну ніч, між густі зорі, за які вони заче-пляться і впадуть у світову безодню. «Бо ми знаємо, що все на землі з'являється, аби безслідно згинути на ній, але коли і зали-шити який слід, то ненадовго... І розголос про нього щоб ішов не довше від луни на живий голос у лісі раннього ранку...». Із цього можна зробити висновок, що письменник, передбачаючи трагічні події в долі України, переконаний, що його народ знайде в собі сили вижити.

Дехто з літературознавців наголошує на подібності повісті Осьмачки до екзистенційних творів: «Нудота» Сартра і «Чужи-нець» Камю, де герої так само пронизливо, як Гордій Лундик, від-чувають свою нестерпну самоту й непотрібність у цьому світі: «Він відчув безодню світову, як продовження тієї пустки життє-вої, серед якої його маленьке серце билося тривогою, чуючи свою приреченість, мабуть, їй уже, світовій пустелі. З'явилося дике бажання схопитися і «бігти... поки не зустріне якусь людину... і крикнути: «Людино, глянь у світ і збагни де ми. І зрозумій, що ми манюсенькі... І роковані на поталу комусь страшному і незбаг-ненному... і через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди між теплом твого єства і мого аж до останнього нашого зітхання... бо за ту кривду, що ми явилися на світ, ніхто і ні перед ким не стане покутувати і ніхто нас не пожаліє, крім нас самих». І тут же разючим контрастом до цих болісних роздумів виступає радісне буяння української природи, одвічна загадковість її поезії: «Видно було, як красувалися жита і стояли густі зелені пшениці, над яки-ми звисали кібці й дзвеніли жайворонки. А їм знизу здавленою луною відповідали перепелиці хававканням... Дикі качки та лиски з польових озер криком. І лисиці, скликаючи лисенят гавкітливим лящанням... А бджоли, оси і джмелі тягли через поля свою окре-му, гостру і тужливу прекрасну мелодію, і теплішу, і яснішу за сонячне гаряче проміння. І здавалося, що то над українськими полями гудуть луни від тих дзвонів, що в давніх-давнах прогомо-ніли з усіх земних церков на радощі людям у великі свята».

Ю. Шерех у статті «Над Україною дзвони гудуть» так писав про повість «Старший боярин»: «За винятком, може, Шевчен-кових віршів і Гоголевих українських повістей, наша література ще не знала такої української книжки, як «Старший боярин» Осьмаччин. Якщо можна перелити Україну в слово,— то це по-вість Осьмаччина. Якщо може слово запах України пронести,— то пахтить ця книжка всією запашністю України. Якщо можна в слові збудувати батьківщину-державу,— то це вона збудована, зримо і живовидячки». Гоголівський дух цієї повісті дійсно не може не впасти в око. Як зазначав М. Слабошпицький, «Гоголь, справді, виникає в цій розмові не випадково. Його ім'я вперше приходить на згадку, коли читаєш містерію літньої ночі, з розлогів якої пливе, мов човен по воді, обважніла жіночою журбою пісня, від якої з останніх сил нап'ялися, щоб не пустити її до Бога, не-беса, став осідати на церковний хрест місяць — і не витримав його хрест, упав разом з місяцем на дно ночі. Світяться омиті ту-манами дерева, світиться річка, світиться кладка, світиться на ній Гордій Лундик, який загіпнотизовано ступає слідом за білим ви-дивом, що пливе перед ним од річки до священикового двору й обертається там на жінку, яка лізе по стрісі на хату й зникає у димарі. Безсмертний мрець Маркура Пупань лежить черевом до землі і вогняним подихом запалює сільські сади, а з чорної мо-гили летить до нього кінь Ремез; скочить Маркура на Ремеза й помчить зводити жіночі серця... — все це величний Осьмаччин міф, який, здається, підказав йому Гоголь. У художньому горнилі цього міфу переплавляється у високу поезію груба побутова про-за селянського життя з її голодними поросятами, боднями сала і пранням брудних сорочок».

Отже, повість «Старший боярин» — це гімн старій Україні, могутня симфонія, присвячена красі української землі. Це нос-тальгія за тією Україною, якої не стало і яка не воскресне, бо невідхильна у своїй жорстокості рука зіштовхнула її у вогненний кратер пекла.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Книги поезій «Круча», «Скитські вогні», «Клекіт», «Сучас-никам», «Поет», «Китиці часу», «Із-під світу», повісті «Стар-ший