ДМИТРО ПАВЛИЧКО
(рік народження 1929)
Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. у с. Стопчатові Яблунівського району на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Спочатку навчався в польській школі с Яблунева, потім у Коломийській гімназії та радянській десятирічці. У 1948р. він вступив до Львівського університету, з 1953 р. навчався в аспірантурі, але невдовзі залишив наукову роботу.
У 1953 р. вийшла перша збірка Д. Павличка «Любов і нена-висть». Наступного року поет заочно був прийнятий до Спілки письменників CPCR У 1955р. вийшла його збірка «Моя земля».
Протягом 1957—1959 pp. Павличко завідував відділом поезії журналу «Жовтень». У 1958 р. у Львові була надрукована збірка його.поезій «Правда кличе!», в якій цензура не відразу помітила твори, спрямовані проти тоталітарної системи. А коли розібра-лись, то майже весь тираж, окрім кількох примірників, був ви-лучений із продажу та знищений.
У 1959—1962 pp. вийшли збірки «Бистринг», «Днина», «Пальмова віть», «Жест Нерона», у 1964 р. — збірка вибраних поезій «Пелюстки і леза», Д. Павличко переїхав до Києва, роз-почав роботу в сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка (за його сценаріями поставлені фільми «Сон», у співавторстві з В. Денисенком, та «Захар Беркут», режисер Л. Осика).
Впродовж 1966—1968 pp. Павличко працював у секретаріа-ті Спілки письменників України, у 1971 —1978 pp. — редагував журнал «Всесвіт».
У 80-х роках Д. Павличко брав активну участь у заснуванні Руху, Демократичної партії України. У 1990—1994 pp. він був одним із лідерів парламенту. Пізніше працював на дипломатичній роботі.
На сьогоднішній день Павличко-поет виступає ще в одній важливій для нашого часу іпостасі — політика, державного діяча, який пристрасно й рішуче відстоює інтереси суверенної Укра-їни, її народу. І хоч державна діяльність забирає багато часу, все ж з'являються, хоч і не дуже часто, нові вірші поета — і ті, що «з шухляди», і щойно написані.
Перша збірка Д. Павличка «Любов і ненависть» відразу при-вернула увагу і читачів, і критики, бо вирізнялась серед повоєнної лірики гостротою соціальних тем і проблем. Але першим рішучим виступом стала збірка «Правда кличе!», яка розпочиналась тра-диційним для тогочасних збірок циклом «Ленін іде», містила чи-мало віршів, спрямованих проти «українських буржуазних націо-налістів», кілька творів інтимної лірики. Та був у цій збірці твір, помітивши який, чиновники схопились за голову й віддали наказ знищити весь вісімнадцятитисячний тираж. Цим твором був со-нет «Коли умер кривавий Торквемада», в якому в образі Іспанії часів середньовічної інквізиції поет змалював СРСР, а в образі жорстокого «великого інквізитора» п'ятнадцятого століття Т. Торквемади — Й. Сталіна. Коли помер Сталін, проводилися мітинги жалоби, зібрання, а «недремне кагебістське око» спо-стерігало: «чи не майне де усміх на лиці». Та люди й справді гли-боко приховували свою радість, привчені боятись доносів, пере-лякано принишкли в очікуванні, зображаючи скорботу:
/ О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада! Душа єретика тій смерті рада — Чи ж не майне де усміх на лиці? Вони самі усім розповідали, Що інквізитора уже нема. А люди, слухаючи їх, ридали... Не усміхались навіть крадькома; Напевно, дуже добре пам'ятали, Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Павличко у вірші «Коли помер кривавий Торквемад» відтво-рив дух страху, непевності, нерішучості, що панував у країні. До того ж надто прозорою була алегорія, щоб провладні прислужни-ки її не розкусили: автор не просто змалював тогочасну ситуацію в країні, а застеріг, що зі смертю тирана тоталітаризм автоматич-но не зникає, а значить, на місці попереднього тирана з'явиться новий.
Окрему увагу привертає до себе сонет «Голгофа», написаний Павличком у 1969 р. Згадаємо, що, згідно з Біблією, Голгофа -— це місце розп'яття Ісуса Христа. Ісус був зраджений не тільки своїм учнем, але по суті всім народом, який перед тим зустрічав
'Його пальмовим віттям і вітав: «Осанна !»,а через кілька днів кричав Пилатові: «Розіпни Його» і «Кров Його на нас і наших дітях»! Світова історія, на жаль, має багато прикладів трагічних смертей людських геніїв, гнаних, зневажених.ображених недові-рою, зрештою, розіп'ятих. Мученицька смерть — це, звичайно, страшно. Гинути відторгнутим віддуті й серця народного, не зро-зумілим і чужим тому, для кого віддав усього себе... Страшно, коли народ не тільки байдуже дивиться на страту, а й сам бере в ній активну участь. Страшно навіть не за мученика —страшно за такий народ:
Одна Голгофа споконвік були: 'Розбійник і творець висіли поруч, І в темряві не розрізняли їх.
Провідна думка твору зосереджена в останніх рядкахвірша, якимипоет застерігає не повторювати трагічних помилок мину-лого:
Та ми повинні бачити при світлі. Re вбитий бог, а де всесвітній хам, . Що перед смертю розпинав народи.
У поетичній спадщині Д. Павличка багато творів, присвяче-них рідній мові: «Ти зрікся мови рідної..<», «Якби я втратив очі, Україно...», «О рідне слово, що без тебе я?!.», «Лист до одного знайомого в справах філологічних»... Для Павличка мова — то найцінніший скарб, з яким ніщо не може зрівнятися. У народі прийнято вважати найбільшою цінністю зір. Кажуть: бережи, як зіницю ока. Павличко ж використовує цейнародний вислів, щоб ще вище піднести цінність «мови. У сонеті «Якби я втратив очі, Україно», він пише, що, осліпнувши, міг би жити:
Якби я втратив очі, Україно, То зміг би жить, не бачачи ланів, Поліських плес, подільських ясенів, Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.
Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови —
Ото була б