Ставлення дорідної мови для Павличка — тонайвищий кри-терій моральності, взагалі вартості людини. Так само завзято

поет засуджує людину, яка зрадила свою мову. Така людина, на думку автора, заслуговує найтяжчої кари — це і втрата життєво-го шляху, і втрата матері, і друга, і цілого народу, і поваги оточу-ючих, і найстрашніше для селянина:

Ти зрікся мови рідної. Тобі Твоя земля родити перестане, Зелена гілкам лузі на вербі Від доторку твого зів'яне!

Як і,будь-який поет, Д. Павличко, звичайно ж, звертався і до інтимної лірики, де широко розкрився його талант. У книжці «Та-ємниця твого обличчя» (1979) поет з вершин життєвого досвіду оспівав любов як найбільшу цінність життя, запоруку його осмис-леності й тривання; За силою змальованих у цих віршах почуттів книжка «Таємниця твого обличчя» нагадує збірку І. Франка «Зів'яле листя». Ліричний герой збірки — звичайна людина, яка вміє тонко відчувати й цінувати красу. Кохання — почуття бага-тогранне, і Павличко, не повторюючись, відображає в стислих, але містких віршах якусь одну виразну грань: «Не бійся сивини моєї;..», «Мивийдем з тобою на листя опале», «Зеленим вогнем береза», «Горить суницями поляна», «Дівочих непорочних лі-ній», «Ніч була ясна, я стежками-біг» та інші. Своєрідна, закро-єна за давніми язичницькими зразками прекрасна поезія «Я сту-жився, мила, за тобою», де закоханий юнак перетворюється на; явір, стала улюбленою піснею закоханих:

Я стужився, милпі за тобою, * З туги обернувся мимохіть В явора, що, палений журбою, Сам один між буками стоїть. Грає листя на веснянім сонці, А в душі — печаль, як небеса. Він роете й співає явороньці, І згорає від сльози роса.

Фольклорні образи явора і яворини— символи вірного, не-зрадливого, але безнадійного кохання й невимовної туги. Автор ненав'язливо зображує, як драма людського серця переливаєть-ся в рослинну символіку. Та вершинною точкою ліричної напруги є ще один вигаданий автором образ:

Розітну ть йому печальні груди. Скрипку зроблять із його журби:

Музичний інструмент, який несе тугу людського серця, не зможе грати нещиро, фальшиво. Та якщо ми згадаємо, що образ скрипки — це символ мистецтва, то зрозуміємо, що поет хотів наголосити на призначенні мистецтва щиро, правдиво нести в світ красу.

Чимало поезій Павличка покладено на музику, а славнозвісна пісня на музику О. Білаша «Два кольори» за популярністю може конкурувати з багатьма творами поетів-пісенників:

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а корне — то журба.

Червоний і чорний кольори — це традиційні барви української вишивки, символічне наповнення яких не змінилося навіть про-тягом тисячоліть. При всій своїй ліричності та пісенності ця поезія має ще й глибокий філософський підтекст: вирушаючи в самостій-не життя, ліричний герой отримує від матері сорочку, вишиту чер-воними і чорними нитками, які символізують згадку про те, що людська доля є переплетінням щасливих і гірких моментів, «сум-них і радісних доріг», які людині доведеться пройти. Суперечли-вість життя, мотиви дороги й повернення до одвічних моральних цінностей, материнська вірність і синівська любов — ці відомі всім складові людської долі й зумів показати поет у своєму творі.

Є в творчому доробку Д. Павличка і твори, написані для дітей: поема-казка «Золоторогий Олень», «Дядько Дощ», «Де найкра-ще місце на землі», «Пригоди кота Мартина» та інші, які при-ваблюють читачів щирістю, красою художнього слова та просто-тою, за якою ховаються досить глибокі та важливі думки.

Подорожуючи світом, знайомлячись зі світовою літературою, поет отримав можливість розвивати свій кругозір, навчаючись на кращих взірцях поезії Заходу і Сходу. Він блискуче оволодів та-кою складною віршовою формою, як сонет, зробив чималий вне-сок у його цікавий різновид — білий сонет, увів в українську лі-тературу поширені в близькосхідній ліриці рубаї (у поезії народів Близького Сходу так називається чотиривірш, в якому римуються перший, другий та четвертий рядки), відродив у сучасній поезії жанр притчі. Досить багато займався перекладом найкращих взі-рців світової літератури, прикладом може бути видана в 1983 р. книга «Світовий сонет».

Розмова про творчий доробок Дмитра Павличка була б не-повною без згадки про його літературознавчу діяльність. Його статті, есе, виступи з питань літератури склали три збірки —«Магістралями слова» (1977), «Над глибинами» (1983) та «Біля мужнього світла» (1988), де вміщені статті з історії світової літе-ратури (про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, В. Стефани-ка, О. Гончара, М. Рильського, Шолом-Алейхема, Хосе Марті, М. Шолохова та багатьох інших). Великою заслугою Д. Павлич-ка є введення в літературне життя України творчості видатного поета-лемка, до цього у нас майже не відомого Богдана — Ігоря Антонича, книгу якого «Пісня про незнищенність матерії» він упорядкував і видав у 1967р., супроводивши її ґрунтовною вступ-ною статтею під такою ж назвою, як і книжка.

Як і кожен справді самобутній, оригінальний поет, Д. Павлич-ко сприймається читачами неоднозначно. Є в нього вірші, які не-суть на собі аж надто виразні прикмети свого часу, і то не кращі прикмети, як-от оспівування вождя революції. Є просто слабші, як для Павличка, твори. Тут варто навести слова відомого критика й літературознавця Анатолія Шевченка: «Можна приймати пое-зію Павличка цілком, незастережно, а можна щось у ній не при-ймати, так само можна погоджуватися з його думками, висловле-ними в трьох книгах літературно-критичних статей, есе, виступів, а якісь із них заперечувати, але не можна не захоплюватися цією яскравою особистістю, цим невтомним будівничим нашого духов-ного життя, цим полум'яним громадянином рідної землі».

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Збірки