МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

(1895—1964)

Максим Рильський народився 19 березня 1895 р. в сім'ї укра-їнського культурного діяча, економіста й етнографа Т. Рильського та простої української селянки Меланії Чуприни. Батько походив із заможного польського поміщицького роду, який мав у своїх ви-токах українську шляхетську родину (один із пращурів Т. Рильсь-кого був київським міським писарем за часів Б. Хмельницького). Духовна атмосфера в родині батьків, в середовищі його друзів (гімназистом юний Максим жив у Лисенка, потім у Русова) спра-вила глибокий вплив на світоглядне формування майбутнього по-ета. Його дитячі роки минули в с Романівка на Житомирщи-ні) — в дружбі з селянськими дітьми і палкому, як він сам писав, замилуванні природою.

Протягом 1908—1915 pp. Максим вчився в Києві (з третього класу) в приватній гімназії педагога В. П. Науменка, здобувши там глибоку гуманітарну освіту.

У 1907 р. він почав друкувати поезії, а в 1910р. видав першу поетичну книжку «На білих островах», друкував поезії в журна-лах «Українська хата» і «Шлях».

Перша книга Максима Рильського з'явилася друком, коли авторові ледве виповнилося 15 років. Була це тоненька збірочка юнацьких поезій із замріяною назвою: «На білих островах». Так само меланхолійно-романтичні й найменування її підрозділів: «Вінок рясту», «Intermezzo», «З сердечних глибин», «Осінні пісні», «З вечірніх мелодій», «Блакитне озеро»-. З самого цього переліку простежуються ідейно-емоційні домінанти образного світу юного лірика: незбагненна краса природи, нерозділене ко-хання, недосяжність ідеалу. Прикметно, що вже на світанку твор-чого шляху поета вабить осінньо-вечоровий «мінор», а не бадьо-ро-оптимістичні весняно-вранішні акорди (як-ось раннього Тичину). Якби спробувати вкласти всі головні мотиви й настрої тої книжки в межі одного жанру, була б це, мабуть, елегія (з грец. — жалібна пісня) — лірична п'єса медитативно-мелан-холійного змісту, перейнята журливо-сумовитими настроями, мріями й неясними сподіваннями.

Блакитний океан небесний незмірянний

Розкинувся високо над землею,

І хмари-острови пливуть в тім океані.

(«На білих островах»)

Здається, важко було запримітити у цих, переважно ще зо-всім наївних, хоча й досить вправних, віршах печать небуденного таланту. Однак його таки помітили, а молодий композитор Яків Степовий навіть поклав на музику три вірші збірки.

З 1915р. М. Рильський — студент медичного факультету Ки-ївського університету, через два роки продовжив навчання на історико-філологічному, але революція, громадянська війна змуси-ли його перервати освіту й переїхати в село, де він вчителював у початковій школі. У літературних колах М. Рильський належав до групи «неокласиків». Сам поет на запитання, хто такі «нео-класики», відповідав так: «— А хто такі класики, знаєте?...Це ті, що створили невмиру-щі твори. «Нео» —новий. Неокласики — нові класики. Але ця назва дана на глум, самі поети, що їх названо неокласиками, ні-коли себе так не називали. Але вони вважають себе учнями, по-слідовниками тих, що становлять славу і гордість людства,— учнями класиків. Вони намагаються кращі надбання світової культури перенести на український грунт, прищепити їй пагони класичної спадщини». «Неокласиками» іменували неформальне об'єднання українських письменників і критиків 20-х років, до якого належали, зокрема, Микола Зеров (духовний лідер гурту, його програмний голова), Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (поет і перекладач німецького похо-дження, котрий згодом друкувався під псевдонімом Юрій Клен), Віктор Петров (відомий як прозаїк Б. Домонтович), Михайло Могилянський та деякі інші. Усі вони були близькими друзями. Перші четверо разом із Рильським становили славетне «гроно п'ятірне нездоланих співців» (ця поетична формула походить із сонету Драй-Хмари «Лебеді», написаного в 1928р.). «Неокласи-ки» не висували жодної офіційної «платформи». Та й у стильово-му плані їх доробки були досить різними: тільки у Зерова, за спо-стереженням Ю. Шереха, переважав «чистий» неокласицизм, решта ж поетів схилялися то до символізму, то до неоромантизму, зберігаючи, однак, тверду настанову на повновартісне, політично незаангажоване мистецтво.

Напружена літературна праця М. Рильського тривала, хоча політичний клімат тоталітарної держави обмежував творчу сво-боду й багато в чому деформував тематику та ідейний світ його поезії. Одна за одною з'являються поетичні збірки «На узліссі» (1918), «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1925), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де схо-дяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929). У вірші «Коли усе в тумані життєвому» (збірка «Під осінніми зорями») поет оспівав вічність мистецтва, нетлінність його витворів, по суті сформулював естетичне кредо митця:

В тобі, мистецтво, у тобі одному

Є захист: у красі незнаних слів,

у музиці, що вроду, всім знайому,

втіляє у небесний перелив;

В тобі, мистецтво,— у малій картині,

Що більша над увесь безмежний світ!

Твої діла — вони одні нетлінні,

І ти між квітів найясніший квіт.

Ці рядки привели Максима Рильського 1931р. у застінки НКВС. Його звинувачували в причетності до контрреволюційної організації — Спілки визволення України, якої, і це «органам» було добре відомо, насправді не існувало. І хоча через півроку поет був звільнений «за відсутністю достатніх даних для обвину-вачення й суду», злам був засвідчений збіркою «Знак терезів» (1932), віршованою повістю «Марина» (1933). З особливою на-очністю це продемонструвала «перебудовна» книга «Знак тере-зів», яку відкривала відома «Декларація обов'язків поета і гро-мадянина» з її напівзмушеним, але й напівщирим зобов'язанням перед самим собою: «Мусиш ти знати, з ким виступаєш у лаві, мусиш віддати їм образи й тони яскраві». Притиск автора на сло-ві «мусиш» тут не випадковий — як поет політичний і громадян-ський він у ці роки (а почасти й пізніше) не стільки творив, скіль-ки служив, звично змушуючи себе писати різні оди, величання й заклики на теми,