«Курка з курчатами» залишилася в жандармів, і для мене історія з нею цим і скінчилася.

Написав я про цю оказію Александрову й незабаром одержав од нього листівку олівцем такого змісту, що, мовляв, треба терпіти все, всяка душа властям придержащим да повинується й т. д. Зразу для мене було видно, що читати її треба якось інакше, але я не знав як. Коли я показав її С. Шелухинові, той, як чоловік більш у таких речах тямущий (недурно він належав до «політиків»), зразу догадався, що треба зробити: помочив ту картку, погрів на лампі, і з-під олівця виступив цілком другий текст — гострі, лайливі вірші на жандармів російською мовою, що, пам'ятаю, починалися так:

И надоели же вы нам,

Рабы проклятые и хамы,

Другого имени, как хам,

Приличней нет на свете вам...

Коли я потім написав Александрову, що прочитав його вірші, то старий дуже був утішений і з подивом запитав: «І як ви догадалися?»

Довідався я потім, що й Александрова тягали жандарми за «Курку з курчатами» й листування зі мною, йому інкриміновано, що він розбещує молодіж, що дозволяє собі, бувши людиною такого поважного віку і в «чинах», писати якомусь «студентишке» такі вирази — «хоч би цензорові очі засліпило» й т. д.

А як він незабаром покинув службу, доживши до визначеного в законі числа літ, після якого вже не вільно було служити в військовій службі, то йому не дали повного генеральського «чина», на що він мав право. Сповіщаючи мене про це, він смутно додав: «Видно, що «Курка з курчатами» помогла».

Крім згаданої вже «Хрестоматії», були в нас і інші таємні гуртки: «Драматичне товариство», що владжувало театральні вистави, звичайно, в приватних помешканнях, а також літературно-музичні вечірки, був «Культурно-просвітний гурток», що утворився пізніш за «Хрестоматію» і збирався на засідання не у старих громадян, а в кого-небудь із своїх членів.

Цікавий був гурток «Тарасівці», котрий ми називали так на честь Шевченка. Гурток цей мав цілком самостійницький характер, мав завдання ставити українське питання на всю його височінь і ширину, щоб наблизити відродження України, культурне й політичне. Між іншим, члени цього товариства зобов'язувалися всюди маніфестувати своє українство, розмовляти в публічних місцях українською мовою й між собою, і з чужими, щоб тим привчити ширшу публіку до того переконання, що мова українська є не тільки мужицька мова, як звичайно тоді писалося й говорилося. Кожний член «Тарасівської громади» повинен був, перебуваючи на селі, вивчити кілька дітей читати з української граматки, роздавати українські книжки і взагалі дбати про українізацію життя. До «Тарасівців», між іншими, належали Іван Липа, Віталій Боровик, Євген Тимченко. Ідеї цього товариства висловлені (не зовсім повно з тактичних мотивів) у надрукованім пізніше в «Правді» за 1893 рік «Profession de foi молодих українців».

В кінці 80-х років у Києві згуртувалася громадка письменників, переважно зі студентської молоді. Це не було правильно зорганізоване товариство, не мало воно ні виробленого статуту або програми, ні грошових фондів.

Щотижня в визначений згори день сходилася ця громадка в композитора Миколи Лисенка. Тут читали автори свої нові твори й переклади, тут же вони й обговорювалися, складалися проекти нових літературних робіт; усе, що готувалося до друку, звичайно, відсилалося до львівських часописів, до «Зорі», а потім і до «Правди», як вона стала виходити. Тут же Лисенко знайомив нас із своїми новими композиціями. Відвідували ці зібрання, звичайно, всі з молодих письменників, хто на той час перебував у Києві: Леся Українка, Сергій Шелухин, Одарка Романова, Максим Славинський, Михайло Обачний (Косач), Людмила Старицька, часом і Олена Пчілка й кілька інших.

Організовувались тоді ще такі спеціальні громадки, як та, що їй читав приватні лекції проф. Володимир Антонович — спершу так званої географії України (справді це було дещо ширше від географії), а потім історії козацтва. Останні лекції, записані слухачами, потім вийшли в Чернівцях без імені Антоновича.

Велику заслугу у справі познайомлення ширшої київської публіки з українським мистецтвом, а саме з українською музикою, треба признати Миколі Лисенкові, що з студентів і курсисток зорганізував тоді великий мішаний хор з 80 — 90 співаків.

Хор цей збирався на проби в залі мінеральних вод близько Купецького зібрання. Приходило туди багато з української публіки. Та зала зробилася була потроху наче неофіціальним українським клубом.

Лисенко багато праці поклав на цей хор і досяг того, що хор цей був добре вишколений і міг виконувати трудні й серйозні музичні твори.

У навчанні хору діяльно помагали Лисенкові Я. Гулак-Артемовський, урядовець із управи залізниць, і Порфирій Демуцький, тоді студент медицини, котрий пізніше сам зорганізував хор із селян і давав із великим успіхом концерти навіть і в Києві. Цей Демуцький має теж чималі заслуги в записуванні й гармонізуванні народних пісень.

Концерти хору Лисенка відбувалися в залі Купецького зібрання, й публіка відвідувала їх дуже охоче. Виконувались тут такі складні речі, як кантата: «Б'ють пороги», хор з «Утопленої» — «Туман хвилями лягає», хори з опери «Тарас Бульба», вінок з колядок, веснянки, кращі народні пісні в хоровім укладі, солові співи, й сам Лисенко виконував свої фортеп'янові композиції.

Але ці концерти