Такі концерти дуже захоплювали публіку, а «Киевлянин» на другий день злостився й висміював «хахлацкаго маэстро». Але «маэстро» на це не зважав і провадив далі свою безкористовну тяжку працю.

Великою повагою у значної частини нашої молодіжі користувався Олександр Кониський.

Сам вічно зайнятий якоюсь українською роботою, то романом, то оповіданням, то статтею, або розправою, він знаходив час, щоб гуртувати біля себе молодь університетську, семінарську й академічну (з Духовної Академії), давати їй поради, притягати до роботи.

У його редагувались переклади для «Історичної бібліотеки» монографій Костомарова, читались і обговорювались праці для «Записок наукового товариства ім. Т. Шевченка», статті для «Правди». Кімната його на Бібіковському бульварі була місцем найкращих і найсвіжіших інформацій про все, що ставалося з українського життя на Вкраїні і в Галичині, з якою він мав найбільше зв'язків.

Він умів і попрацювати, й пожартувати, з вигляду надто старий, але душею ще зовсім молодий. І молодіж почувала себе в його незвичайно любо.

Всі любили відвідувати старого «Перебендю».

У його ж, жартуючи, складав я свої пародії на москвофілів: «Разговоры Мракова с Драковым», а потім прилучився й Кониський, і ми складали їх удвох і підписували «Лисий з Сивим». Друкувалися вони у львівському «Дзеркалі». Потім там же появилися й дальші «Разговоры», котрі не належать ні мені, ні Кониському.

Коли я розповів Кониському про свою візиту до генерала Новицького, як мене тягали за «малороссийские гадости», то він ніяк не міг забути того жандармського дотепу й часто потім, закликаючи до прочитання або обговорення чогось, казав:—

Ну, давайте тепер «заниматься малороссийскими гадостями».

З старими громадянами Кониський, здається, не був у злагоді й піддержував найбільші зв'язки з Вас. Ник. Карачевським-Вовком та Володимиром Антоновичем.

Драгоманова Кониський дуже не любив. Сам націоналіст до фанатизму, він не вважав Драгоманова досить щирим українцем і навіть знаходив у йому прикмети москвофільства.

Крім вищезгаданих громадок, були в Києві ще й інші гуртки, до котрих я не належав: був гурток академіків, семінаристів, слухачок вищих жіночих курсів, пробували й гімназисти вищих класів засновувати громадки.

З російськими соціалістичними гуртками нам не щастило нав'язати добрі відношення.

Ніби байдужі до національного питання, вони в суті були дуже нетолерантні до українського відродження.—

А все-таки зачем это? — казали вони. — Мы вас сожмем (здушимо), — казали одвертіші з-поміж них.

З університетських професорів, як свідомих українців, за мої часи майже нема кого згадати. Крім Володимира Антоновича, заявляв себе як українець проф. Іван Лучицький, хоч на роковинах і вечірках промовляв по-російськи, просивши наперед вибачення, що українською мовою не досить володіє. Але були випадки, що громада настоювала, щоб говорив по-українськи, як уміє, і він говорив непогано.

Кафедри слов'янської філології були тоді обсаджені ворогами українства. Історію «русского языка» тоді читав Соболевський, видатний учений і потім член Російської Академії, але далекий від яких-небудь симпатій до українства, а «славянские наречия» — запеклий наш ворог Флоринський. Цей визнавав самостійними всі інші, крім нашої, слов'янські мови, навіть дуже близькі до себе: визнавав окремими і словацьку мову, і словінську, й лужицьку, й кашубську, тільки української не визнавав.

Треба сказати, що в ті часи великої нагінки на все українське й не могло бути в університеті багато професорів-українців; отже, такі видатні наукові сили, як Павло Житецький або Орест Левицький, мусили задовольнятися скромною ролею вчителів середніх шкіл.

Щодо українського життя в родині, то українізованих родин було тоді в Києві надто мало. Родина Олени Пчілки, Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Василя Карачевського-Вовка, Христі Вовчихи (дружина Хведора Вовка, що тоді жив у Парижі емігрантом), Павла Житецького — оце, мабуть, і всі. В інших більш або менш панував «общепонятный язык».

Кидаючи загальний погляд на тодішнє українське життя в Києві, треба признати, що ми, українська молодь тодішня, зробили в ті часи мало, але ми вчилися робити і вчилися не стільки через школу, котра майже нічого не давала для вироблення свідомого українства, а поза школою, почасти під проводом старших громадян, почасти своїми силами, і грунтовними підвалинами пізнання народу нам стали ті многоцінні скарби українознавства, що появилися раніше в «Записках Юго-Западного отдела географического общества», а потім у «Київській старині» і в «Записках наукового т-ва ім. Т. Шевченка».

Нарікали ми тоді на наших старих громадян-учених за одно: чому вони не писали своїх праць українською мовою. Але, видно, українське відродження мусило перейти й тодішній етап свого розвитку. Недурно ж і в інших народів, що національно відроджувались, твори науки довгий час писались або мертвою латинською, або мовою пануючого народу. Можливо, що якби наші вчені, не пройшовши української школи, не маючи української термінології й не звикши науково думати рідною мовою, стали відразу писати по-українськи, то це б їм настільки зв'язувало думку, що їх твори вийшли б далеко слабшими.

Та й де б вони їх містили? Хіба що за кордоном, але тоді українське громадянство майже не могло б ними користуватися. Потрібна була ще деяка еволюція мови, котра тепер уже у значній мірі відбулася, і зміна політичних і цензурних умов.

Далекі вже від нас ті часи, й те, над чим ми працювали, здається вже тепер таким дрібним... Але чи можна було робити щось більше в ті часи безпросвітної ночі?..

Не маючи змоги