У 1956 році я закінчив 32-гу житомирську школу, закінчив не блискуче, але й непогано (шість четвірок, одна трійка — з англійської, решта п'ятірки), блискуче вчитися мені не давала моя нетерпляча вдача та й те, що наука надто легко мені давалася. Вчителі ставилися до мене добре, навіть уважливо. Пам'ятаю, якось учителька російської мови й літератури Анна Петровна Яновская, єврейка за національністю, ввігнала мене в червону фарбу, раптом заявивши перед іншими учителями, коли я зайшов до учительської: «Вот вспомните мои слова, с этого мальчика выйдет что-то очень интересное». Був у мене ще один подібний епізод. Я вже працював на бетонному заводі, і от одного разу наш майстер, старий уже чоловік, інтелігентніший од інших майстрів, раптом сказав мені: «Тобі, хлопче, між нас нічого робити. Не гай часу, а йди вчитися. В тебе буде інша доля, як у нас. Колись згадаєш старого, я не помиляюся». Чому вони так говорили, сказати не можу, але так воно було.

Ще навчаючись у школі, я ходив разом з братом і деким із однокласників на обласну станцію юних натуралістів, у гурток геологів. Вів цей гурток Степан Станіславович Яніславський, із тих-таки житомирських поляків. Ми виготовляли колекції каміння, яке збирали на околиці міста (вчителя я описав у повісті «Двоє на березі»), і я добре в ньому й досі розбираюся — мене навіть сфотографували в обласну газету біля цих колекцій; саме завдяки цим своїм заняттям я був уключений в дитячу делегацію від Житомирської області в 1954 році і їздив до Києва (вперше його побачивши й зачарувавшись) на помпезне святкування 300-річчя сумного акту злуки Києва та Москви. Мої колекції поїхали навіть на Всесоюзну сільськогосподарську виставку, і я дістав медалю її учасника. Отже, річ зрозуміла, що я хотів після школи стати геологом. Списався з геологорозвідувальною партією в селі Рижани біля Володарськ-Волинського і поїхав туди на роботу. Хотів потрапити на якесь таке заняття, щоб можна було поєднувати його із заочним навчанням на геологічному факультеті, але мене відправили на бурову самоходку. Потинявшись поліськими лісами півтора місяця, я побачив, що в таких умовах ні про яке навчання мови бути не може. Через це я, на велику втіху батьків, повернувся до Житомира, а поліські ліси згодом описав у кількох оповіданнях («Атілла та Сірий», «Вечір квапиться»). Можливо, саме оце життя в лісах штовхнуло мене вступати у Лісотехнічний інститут, бо в геології я таки розчарувався, отже, поїхав у Львів, вступав там, але не вступив (описано в оповіданні «Я обов'язково про вас напишу») і повернувся додому. Треба було братися за якусь роботу, і я зі своїм однокласником та приятелем Шуркою Кульчицьким пішов у будівельні підсобники (працювали при ремонті Житомирського сільськогосподарського інституту). Ми працювали кілька днів і в інститутській бібліотеці, і я з великим інтересом гортав там дореволюційні книжки: з філософії та історії людської цивілізації, зачитувався й забував про свої обов'язки. Мій брат цього року закінчив технічне училище № 1 (було на початку Чуднівської) за спеціальністю будівельний майстер (чи, як тоді ще звали, «десятник») і загітував мене вступати туди ж замість тягати цеглу і розчин («болото», як його називали житомирські муляри).