1968 рік був для мене знаменний тим, що я почав відходити від чистого реалізму, зануреного у побут, і звернувся до умовних форм, хоч і реалізму до решти не покидав — саме тоді з'явилася «Панна сотниківна», з якої пізніше режисер А. Степаненко зробить фільм «Повний місяць». У травні я був у Ірпені на нараді кіносценаристів, хоч жодного кіносценарію не написав. Хоча ні, іще студентом я разом із братом написав сценарій за повістю Я. Галана «Гори димлять» — це чи не єдине пристойне, що цей письменник створив. Ми були переконані, що це був би чудовий фільм. Ясна річ, нам показали на двері, а фільм з'явився за цим сюжетом тільки в 1991 році, але вже робили його інші люди. Так от, там, в Ірпені, я почав писати свого «Іллю Турчиновського», але з першого разу він мені не пішов, хоч на цю мою першу історико-філософську повість, яка писалася із застосуванням умовних форм письма, пішло у мене все літо, яке я провів не в Житомирі, як звичайно, а в Києві, бо в мене народилася тоді дитина, дочка Мирослава. Цю повість багато читало й хвалило (приватне) в 60-ті роки, але я був з неї невдоволений, тож згодом ще переписував її. В «Радянському письменнику» дуже зі скрипом ішла робота над книжкою «Вечір святої осені», писав я статті, рецензії та оповідання. До речі, тоді ж у передмові до книги Е. Гофмана «Золотий горнець» я теоретично обгрунтував свій перехід до умовних форм письма. Перекладав я й чудові есе Василя Горленка (з російської) — готував його видання в «Дніпрі», але воно світу не побачило, одне — через неприхильну рецензію А. Костенка, а друге — починала прочуватись у суспільстві реакція. Вийшов у мене «Сад пісень» Григорія Сковороди, переклав я «Маклену Грасу» М. Куліша, мене також перекладали на польську, білоруську, угорську, хорватську мови. Зрештою, вийшла «Набережна, 12» із повістю «Середохрестя», яка викликала зливу негативної критики, бо в суспільстві починав уже повівати холодний вітерець, призвісник майбутніх бід для нашої культури та інтелігенції. Але працював я багато, був повний енергії і вже, здається, восени цього року вступив у переговори з видавництвом «Дніпро» щодо перекладу на сучасну мову літопису Самійла Величка (вийшов аж у 1991 році), бо вже в 1969 році цілий рік перекладав том перший цього літопису. Десь у цьому часі я підписав лист-протест української інтелігенції проти закинення в тюрму без суду і слідства С. Караванського, за що мене проробляли у Спілці і примусили писати пояснення. Чимало в 1969 році я й писав, зокрема повість «Золота трава» (надрукована була в 1984 році) і перший варіант повісті «Мор», до якої потім повернувся в 1980 році й дав остаточну редакцію в 1983 році. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, мене перекладали на грузинську, білоруську, російську, польську мови. Нарешті вийшла книжка «Вечір святої осені», в якій було надруковано вісім нових оповідань і якою практично закінчилися мої книжкові видання в 60-х роках. На цю книгу рецензій в українських журналах та газетах друкувати не хотіли (нібито була вказівка), за винятком статті О. Никанорової в «Дружбе народов», тобто і не в Україні. В 1967 — 1969 роках їздив у Мордовію відвідувати брата (враження про це відбито у романі «Юнаки з огненної печі»).

Так закінчив свою діяльність шістдесятник Валерій Шевчук. У важкі сімдесяті роки мене вже майже не друкували, і я пішов у схиму,