ВАСИЛЬ СТЕФАНИК

(1871 —1936)

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871р. в с Русові тепер Івано-Франківської області в сім'ї заможного селянина. У 1883 р. він вступив до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу брав участь у роботі гуртка гімназичної мо-лоді, який проводив громадсько-культурну роботу серед селян, наприклад, організовував читальні. Ще в гімназії Стефаник по-чав писати. У 1888—1889 pp. у співавторстві з Л. Мартовичем він написав оповідання «Нечитальник» та «Лумера». У 1890 р. його було звинувачено в нелегальній громадсько-культурній ро-боті. Змушений залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії, де також брав участь у громадському житті, Стефаник став членом таємного гуртка молоді, познайо-мився з І. Франком, з яким потім підтримував дружні зв'язки.

1892 р. він закінчив гімназію, вступив на медичний факультет Краківського університету, але замість навчання медицині пори-нув у літературне та громадське життя Кракова. Тут існувало то-вариство студентів-українців «Академічна громада». Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної пар-тії. До них приєднався і Стефаник. У цей час він активно співпра-цював з українськими періодичними виданнями як публіцист. Протягом 1893— 1899 рр. в органах радикальної партії «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос» та «Літературно-науковому віснику» Стефаник надрукував ряд статей: «Віче хлопів мазурських у Кракові», «Мазурське віче у Ржешові», «Мужики і ви-става», «Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza», «Книжка за мужицький харч», «Молоді попи», «Для дітей», «Поети і інтелігенція». У 1896—1897 pp. він створив низку поезій у прозі і намагався видати їх окремою книжкою під заголовком «З осені». Але підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані після його смерті («Амбіції», «Чарівник», «Ользі присвячую», «У воздухах плавають ліси», «Шродиик до бога ридав», «Вночі» та ін.).

У 1897р. у чернівецькій-газеті «Праця» з'явились перші реа-лістичні новели Стефаника: «Виводили з села», «Лист», «По-божна» «В корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська», які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте нова оригінальна манера письменника була визнана не відразу. У 1899р. у Чернівцях вийшла в світ пер-ша збірка новел — «Синя книжечка», яка принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, і стала помітною віхою в розвитку української прози. Наступного року вийшла друга збірка Стефаника — «Камінний хрест», яку також було сприйнято як визначну літературну подію. У 190 Г p. — пись-менник опублікував третю збірку новел — «Дорога». У 1905р. вийшла четверта збірка письменника — «Моє слово», в якій уперше була надрукована новела «Суд», яка завершує перший період творчості Стефаника. У 1916 р. він написав новелу «Ма-рія», яку присвятив пам'яті Франка. Згодом письменник опублі-кував шість новел, які разом із творами другого періоду «Діточа пригода» і «Марія» склали п'яту збірку— «Вона— земля», ви-дану 1926 р.

Протягом 1927—1933 pp. Стефаник опублікував ще понад десять новел. Він писав щей автобіографічні новели, наприклад, «Нитка», «Браття», «Серце», «Вовчиця», «Слава йсу», «Люд-мила», «Каменярі». В останні роки життя В. Стефаник майже безвиїзно жив у с Русів, де вів життя звичайного хлібороба, а у вільний час продовжував писати твори.

У 1936р. письменник помер.

Василь Стефаник увійшов у історію світової новелістики як автор правдивих соціально-психологічних новел з життя галиць-кого селянства. Його ім'я можна поставити поряд із іменами ви-датних новелістів світу: П де Мопасана, Е. Хемінгуея, А. Чехова. Тому не дивно, що провідні літературознавці, письменники та й просто читачі відгукувались на твори письменника з надзвичай-ною теплотою. Так, Леся Українка, характеризуючи його твор-чість, зазначала: «Він володіє тяжким секретом передавати на-строї в розмовах і в обстановці... Двома-трьома швидкими штрихами він надзвичайно яскраво зображує нам цілі драми.» З цією характеристикою важко не погодитись. Згадаємо новелу «Новина», що розпочинається згадкою про трагічну подію: селянин Гриць Летючий утопив свою дочку, а друга випросилась у батька й залишилась жити. Письменник настільки буденно спо-віщає про цю подію, що це не може не наштовхнути на думку: значить, це не єдина трагедія, може, є щось страшніше, оскільки людське серце вже встигло так огрубіти? Автор не коментує мо-тиви вчинку Гриця Летючого, він просто змальовує окремі деталі: ось обідрана, обшарпана хата, ось голодні діти, схожі на мерців. Але це не просто дрібні деталі твору, не просто порівняння. Саме в них закладений глибокий підтекст і мотивування вчинків героя. Думка втопити дітей з'являється в Гриця саме в той момент, коли він мимоволі відзначив, що діти схожі на мерців. Остаточно зне-вірившись в можливості вирватись із тенет злиднів, втративши надію на будь-яку допомогу, Гриць Летючий постає перед страш-ним вибором: дати дітям повільно, в муках сконати від голоду чи прискорити цей процес і позбавити майбутніх страждань. Усвідо-мивши, що вчинок селянина — не божевільний акт, а вияв вели-кої любові, жалю, співчуття до своїх дітей, ми неодмінно дійдемо до думки, наскільки ж важкими, нелюдськими мають бути умови життя, якщо проявом батьківської любові стає найбільша з усіх сімейних, а отже, й суспільних трагедій — дітовбивство, само-знищення сімі, а значить, і нації. Стефаник, як і завжди, не вда-ється до опису переживань героя, він залишає розбиратись із цим