Дослідники не раз звертали увагу на спорідненість слова Ва-силя Стефаника і Музики великого Бетховена. Передусім, вра-жають тональна подібність творчості цих митців, їх тяжіння до мінорних, трагедійних інтонацій, що були виявом не хворобли-вості й безсилля, а, як це не парадоксально, вибухом могутньої життєствердної енергії. Пригнічені і водночас надзвичайно при-страсні інтонації Стефаника і Бетховена — це інтонації турботи, великого вболівання за людину, піднесено-натхненний образ людської скорботи. Правий був І. Франка, - коли так характеризу-вав письменника: «Василь Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка... Стефаник абсолютний пан форми... правдивий артист із Божої ласки, - яким уже нині мо-жемо повеличатися перед світом».

Отже, новела «Новина» належить до найбільш вражаючих собою художньої правди творю письменника. Вона стоїть поряд із такими пізнішими його шедеврами, як «Кленові листки», «Діточа пригода», «Мати» та інші, у яких так еамо*гайстерн0 змальовано трагічні людські долі. Можливо, тому, при читанні його творів, складається враження, що написані вони кров'ю власного серця. Стефаник — новеліст витесував пам'ятник людському терпінню й стражданням, тяжким, як камінний хрест.

Друга збірка Василя Стефаника також була сприйнята як ви-значна літературна подія. Головний зміст її — безкрає море му-жицької нужди і горя. Відкриває збірку і дає їй заголовок новела «Камінний хрест», де йдеться про еміграцію галицького селян-ства на Американський континент. Новелу написано на основі реальних подій, а прообразом Івана Дідуха була реальна осо-ба — русівський селянин Іван Ахтемійчук, який дійсно виїхав до Канади та листувався з письменником.

Для селянина земля у всі часи була співзвучна з образом ма-тері: вона «народжує» селянина, годує "Його, виховує, навчає му-дрості, тому найбільша трагедія — втрата землі, ґрунту. Тоді на-віть піщаний горб в околицях Русова набуває планетарних розмірів. Іван Дідух не просто залишає рідну землю, рідну хату, друзів і знайомих. Він залишає тут свою душу. Тому-то проводи на чужину Стефаник змалював подібно до чину похорону. Знаючи, що на чужині (до якої, може, і не доїде живим), він, Іван Дідух, вже не буде собою, ставить на рідній землі собі й своїй жінці пам'ятник та звертається до односельчан: «Та я вас просю, ґазди, аби ви ніколи мого горба не минали. Будь-котрий молодий най вібіжить та най покропить хрест свіченов водицев...», бо земля для них — не просто засіб для існування, це святиня, це батьків-щина, з якої народжується Батьківщина. Тому найважливіший заповіт для них — «...землю цулуй, де си поступиш».

Літературознавець Ю. Вассиян слушно зауважує: «...прив'я-заність до землі не зробила із Стефаникових героїв рабів, що не-навидять джерела своєї залежності, але суверенних людей, що відчули в собі благословення родючої сили землі, прийняли її і здобули тим тверду моральну базу свого існування». У новелі «Камінний хрест» тема еміграції як руйнування моноліту нації реалізується значною мірою через приховану біблійну метафору «наріжного каменя», що не знайшов свого призначення, та мо-тиву грядущого апокаліпсису: «То як часом якась долішня хвиля викабутить великий камінь із води і покладе його на берег (...). Блимає той камінь мертвотними блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам'яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, щот не гнітить його тягар води, як гнітив від віків. Глядить із берега на воду, як на утрачене щастя». Наріжний камінь фун-даменту нації, сіль землі — саме такі Дідухи, що їх, розгублених, вирваних із рідного середовища, масово бачив Стефаник на Кра-ківському вокзалі. Тому письменник так гостро й реагував на масову еміграцію селян, бо бачив у ній трагедію народу — соціаль-ну та національну. Усім своїм твором новеліст нібито підводить читачів до висновку: коли такі люди, як Іван Дідух, які навіть ви-толочений пустир на горбі роблять плодоносним, які становлять силу і міць народу, його живлющий корінь, коли такі люди зму-шені кинуть рідну землю, то це справді трагедія цілої нації.

Назва новели багатозначна: з одного боку, хрест — це пам'ят-ник на згадку про себе і свою сім'ю, бо Дідухи позбавлені навіть можливості бути похованими на рідній земля, а з іншого, хрест — це символ непосильної, нелюдської праці селян (згадаймо біблій-ний фразеологізм «Нести свій хрест», тобто нести всі тягарі власного життя).

Особливе місце в спадщині Василя Стефаника займає новела «Марія». Твір був присвячений Івану Франку. Впродовж кількох років письменники вели діалог про народ і його потенціальні можливості, і новела була своєрідним аргументом на підтвер-дження думок Стефаника.

Новела «Марія» пройшла досить складний шлях замовчу-вань, однобоких тлумачень, бо через високий пафос національно-го, громадянського звучання твір був дуже незручним для крити-ки хоч дорадянських, хоч радянських часів. Адже в кожному його рядку прочитується болюче питання багатьох поколінь українців: «Ми є і нас нема. Де ми? » У цій новелі — глибина Стефаникових найпотаємніших сподівань, надій на державність України. Над-звичайний талант і безмежна любов до Батьківщини дали пись-меннику змогу відобразити весь розмах братовбивчої війни, плюндрування цілої нації, роздертої у Першій світовій війні по-між двох ворогуючих імперій. Стефаник художнім словом відтво-рює прагнення українців з'єднати «роз'єднані в катастрофі» по-, ловини своєї нації. Письменник на власні