Завдяки поєднанню у сюжеті новели двох часових площин письменникові вдалось у невеликому за обсягом творі «вмісти-ти» події цілої доби. Марія думками і серцем лине в свою моло-дість, її спогади становлять своєрідну «новелу в новелі». Вона згадує ті щасливі дні, коли її сини були біля неї, коли вони вчи-лись, а вона «ходила за ними по всіх містах, носила на плечах калачі й білі сорочки». Ось Марія молода, вона жне з чоловіком на ниві, «дзвонять до сну дітям серпами», вона вщерть сповнена

тихого щастя, випромінює радість і любов. Щебетання дитячих голосів, праця біля землі, любов до свого чоловіка—ось що ста-новить смисл Маріїного буття. Однак ця жінка-мати воістину на-ділена рисами «правдивої аристократичності», «одвертістю ду-шевного овиду». Марія здатна, йдучи за своїми синами, виплекати в собі високу національну свідомість. Духовна велич матері і гли-бина її любові розкривається вповні в епізоді прощання з синами. Маріїні діти добровольцями вступили до лав січового стрілецтва, пішли здобувати для України вимріяну волю. Серце матері рва-лось від болю, але Україна кликала її дітей шелестом хоругов і прапорів, громом січових пісень, і Марія віддає їй свій найдо-рожчий скарб. Ми бачимо Марію у хвилини щастя, які залишили-ся в минулому житті, і в безодні тяжкого переживання посивілої за ніч матері. Цими споминами про минуле героїня ніби прагне повернути ті щасливі дні, щоб не бачити жахливого сьогодення. Це зіставлення має вразити нашу уяву: в минулому — вродлива, здорова жінка, сповнена своїм щастям, вона випромінювала ра--діетьі любов. Але події абсурдної братовбивчої війни болем і роз-пачем сповнили її душу — і ось уже вона ладна вкоротити собі віку без синів, та потім розуміє: біль утрати не повинен відділити «від патріотичного вибору синів. Так через подолання святої ма-теринської муки жінка знаходить своє справжнє «я».

Стефаник, здається, нічим особливим не наділяє свою герої-ню. Вона — проста селянка, щастя якої—у праці біля землі, в любові до свого чоловіка, у щебетанні дитячих голосів. Але ось починається війна — і ми стаємо свідками саморозкриття мате-ринської душі, що вражає глибиною відчуття неприродності воєн-ного стану світу. І якщо у ставленні до своїх дітей Марія спочатку керувалася лише материнською любов'ю, то вже згодом під впливом синів зростає її національна свідомість, яка дає їй змогу серцем і розумом опанувати важливість справи її дітей, пишатися ними, бо вони пі шли «добувати мужицьке право», були «ласкаві до простого «народу, і народ... коло них цвів».

Воєнні страждання не примушують Марію зректися тієї спра-ви, заради якої проливають кров її діти. Як найдорожчий скарб береже вона портрет Шевченка — єдине, що залишилося на згадку про синів, їхня часточка; вона тілом його закриває, а оку-панти «кроїли тіло пугами». Шевченкова пісня лікує Маріїну душу, переносить її до синів, і вона вже бачить, як збувається їх мрія: «Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а, народ зривається на ноги. Наперед її сини, і вона з ними йде на ту Україну».

Отже, образ Марії є символічним: це не просто звичайна жініка-селянка, це; образ самої України, що оплакує долі своїх загиблих синів і водночас пишається їх героїчним вибором. Не випад-ково героїня Стефаникової новели названа іменем Матері Божої, якій випало найстрашніше страждання — стояти під хрестом свого розіп'ятого, вмираючого сина. Саме це ім'я обрав для геро-їні своєї найкращої поеми Шевченко, саме так назве свою герої-ню Улас Самчук, кількома десятиліттями пізніше явивши світові Україну, розіп'яту на хресті ще однієї страшної національної тра-гедії.

Пиши кров'ю, і ти зрозумієш, що кров — це дух. Стефаник писав саме так. Тому йога герої ідуть у вічність, виламуються за рамки «вже-наявності»; живі, вони не завмирають у «соляних стовпах завмерлих слів»; опромінені Любов'ю митця, йдуть у віч-ність «з його духа печаттю».

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Новели «Новина», «Катруся», «Камінний хрест», «Палій», «Сини», «Марія», «Святий вечір», «Виводили з села», «Синя книжечка», «В корчмі», «Лесева фамілія», «Злодій», «Кленові листки», «Мати». '

ДОДАТКОВА ЛІТЕPATУPA:

1. Луців Л. Василь Стефаник — співець української землі. — Нью-Йорк,— 1972.

2. Гаєвська Л. Василь Стефаник. Поетика стилю // Індивідуальні стилі українських письменників XIX — початку XX ст. — К-, 1987.

3. Єфремов С Стефаник і його школа // Історія українського письменства.— К., 1996.

4. Музичка М. Штрихи до біографії В. Стефаника //Дивослово. — 1995. — № 5—6.

5. Мафтин Н. «...Бо Україні потрібні її діти» // Дивослово. — 1998. — № 8.

6. Грицюта М. Василь Стефаник// Історія української літератури: У 2 т. — К., 1987. — Т. 1.

7. Чо-пик Р. Диптих про «Покутську трійцю» // Чопик Р. Переступний вік: Українське письменство на зламі XIX—XX ст. — Львів — Івано-Франківськ, 1998.