Не дивно, що, знервований і знесилений безперспективністю свого життя, Василь Стус починає писати різні заяви, вимагаючи справедливості бодай для інших, які також зазнали ударів лихої долі і чекають підтримки, захисту. Він особливо гостро сприймає чужі біди і болі, намагається зразу ж, можливо, й не пізнавши вповні суті й смислу чужої справи, стати на захист словом-зверненням, бо сам відчував-переживав, що таке беззахисність і безпорадність у скрутні хвилини.

Після того, як Судова колегія в кримінальних справах Київського обласного суду 7 вересня 1972 року оголосила вирок — «позбавити волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму строком на 5 років із засланням на З роки», Стус багато роздумує над своїм становищем, усвідомлюючи весь трагізм ситуації. Боліло і тривожило сумління те, що за кордоном продовжували його хвалити і друкувати, а тут, на рідній землі, він засуджений як державний злочинець, він — ізгой. І за що? За те, що боровся проти несправедливості, висловлював свою незгоду з новою хвилею арештів і судових процесів, які розпочалися вже за часів Хрущова? Хай іноді не стримувався, надто емоційно реагував, бунтував, але хіба це політичні злочини?

З себе якоїсь долі вини за емоційно бурхливу реакцію на несправедливість сам Стус не скидає. Однак поділяє її з тими, хто несправедливо до нього поставився у тяжкі хвилини життя. Чи мав він на це серйозні підстави і моральне право?

На наказі № 180 від 15 вересня 1965 року по Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, де зазначалося: «За систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу аспіранта другого року навчання Стуса Василя Семеновича з 20-го вересня ц. р. відчислити з аспірантури інституту», Василь Стус написав: «Читав. Хай це все лишається на вашій (директора інституту М. 3. Шамоти. — М. Ж.) громадянській і партійній совісті».

Безпосереднім приводом для звільнення став виступ аспіранта В. С. Стуса в кінотеатрі «Україна» під час прем'єри кінофільму «Тіні забутих предків». Згодом Стус напише: «Я дуже карав себе за цей виступ, хоч що я там казав, я не пам'ятаю, бо кричав просто не своїм голосом, і ніколи пізніше я вже такого виступу собі не дозволяв (звичайно, хибні виступи були й пізніше, але не такі, як той, у кінотеатрі)».

Важко сьогодні уявити ту психологічну атмосферу, яка поступово — від виступу до виступу — визрівала того дня в кінотеатрі «Україна». З пояснювальної записки В. Стуса дирекції Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР від 7 вересня 1965 року ясно, що емоційно збурений виступ Стуса Василя був спричинений заявою одного із виступаючих про арешти серед інтелігенції та приховування цих фактів від громадськості:

«Я не міг стерпіти. Я не міг мовчати. Після фільму я хотів сказати, що ми, радянські люди, не повинні забувати, що і Сталін, проводячи ряд антисоціалістичних заходів, прикривався ім’ям Леніна. Хрущов це робив так само, проводячи ряд своїх експериментів, теорій і т. д. Я хотів сказати, що використання священного ім'я Леніна для прикриття своїх, не завжди ленінських заходів — це використання змушує нас боротись за справжнього Леніна. Не такого, яким його часом бачив Сталін чи Хрущов, а такого, який він є: як ідеал всього найпрогресивнішого, що виробило людство, комуністичний суспільний прогрес протягом століття. Я мав сказати, що сталінські розстріли безневинних багатьох людей робилися всупереч ленінізмові, хрущовські деякі заходи — так само робилися всупереч ленінізмові. І вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст (незалежно, чи належить він до партії безпосередньо чи ні) мусить робити все, щоб чисте ім'я нашого вождя Революції не використовували в своїх інтересах (може, просто в силу свого специфічно індивідуального розуміння) деякі люди. Я виступив, бо відчув, що виявлена в кінотеатрі атмосфера свідчить про такі самі факти, що в країні виявилися сили, які можуть і далі займатися нечесною, по суті антиленінською роботою.

Я вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст повинен захищати революційні завоювання, наш соціалістичний лад, нашу радянську демократію. Кожна чесна людина мусить боротися за Леніна.

До цього зобов'язує пам'ять про мільйони людей, які боролися за справді соціалістичний, справді найбільш демократичний суспільний лад, пам'ять про людей, що офірували своє життя для високого вогню Революції, для щасливого майбуття нащадків».

Що можна сьогодні сказати про це пояснення? В наші дні, коли гласність і демократія утверджуються в складній боротьбі, ці схвильовані щирі рядки пояснення своєї поведінки радують нас. І дивують, що вони стали першопричиною й приводом для звільнення з аспірантури. Але тоді шляхи суспільного оновлення, які прокладалися рішенням XX з'їзду КПРС, поступово перекривалися, процеси демократизації суспільства згорталися і під впливом невдалих реформ середини 50-х — початку 60-х років, і внаслідок становлення нового культу «верховного вождя» — «нашого Микити Сергійовича», а потім — Леоніда Ілліча; суспільство почало розплачуватися за те, що не було створено такого механізму, який би попередив появу нових культів.

Уже був позаду жовтень 1964 року, коли М. С. Хрущова зняли з посади, вже під приводом осудження хрущовського волюнтаризму і непродуманих реформ відбувається поспішна реанімація адміністративної спадщини, вже розпочалася непомітна, але послідовна робота по затисканню гласності і демократії під виглядом боротьби з проявами націоналізму. Нарешті, ніхто не відміняв статті 62 Кодексу УРСР, під яку підпали дії і