а інший хтось живе за мене в світі

в моїй подобі. Ні очей, ні вух,

ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий

в своєму тілі. І кавалок болю,

і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.

Поет прагнув передавати складні, майже невловимі психологічні перепади настроїв, які максимально посилюють почуття, доводять емоційну напругу до граничного стану. Далі — вибух, іноді неочікуваний, непередбачуваний, нерідко — й небажаний. Та поезія поривається до узагальнень. Навіть цілком реалістичний план може «вибухнути» символом. Особливо в тих випадках, коли він зростає на передчуттях і настроях, зумовлених тверезим аналізом певної ситуації:

Вже цілий місяць обживаю хату,

що, мабуть, і навикнути пора.

Стілець і ліжко, вільних три квадрати,

в віконці грати, а в кутку — пара...

Вірш написаний, коли поет перебував під слідством. 1972 рік. Описується реальна ситуація — страшна, небажана, майже абсурдна приреченість. Не випадково почав тоді так активно творчо працювати, до стресів*. Поета тривожить не стільки фізична ізоляція, хоча й вона сама по собі нестерпна, а настрої і переживання рідних: як батьки? як здоров'я дружини? сина? що думають про нього друзі? А надто ж завдавала мук небезпека впокорення духу, думки, мрії, втрати відчуття внутрішньої свободи, а отже — непоправимого зламу його як особистості, згуби власної індивідуальності, яка визначила суверенність мислення і образного його вираження.

Тому тема фізичної ізоляції поступово розвивається у В. Стуса в тему ізоляції духовної:

Напевне, приписали до майна

тюремного уже й тебе самого —

всі сни твої, всі мрії, всі думки,

завівши до реєстру потайного

і зачинивши на міцні замки.

(«Вже цілий місяць обживаю хату...»)

Поет переживає цей стан відокремленості хворобливо, безжально анатомує його, немов хоче відсторонитись на мить від самого себе і пізнати себе, іншого, в цій кошмарній ситуації:

Як моторошний сон — ці дні і ночі

пригнічують мене і додають

безмежних сил. Хоч силоміць ув очі

засилюй сон!

(«Як моторошний сон...»)

Враження від тогочасних його віршів таке, начебто поет свідомо наколюється на гострі кути суворого випробування і зразу ж занурюється в болісні спогади, його гнітить нерухомість, застиглість часу, важка психологічна напруга. Зринають образи фатального змісту, відбувається ніби відчуження внутрішнього розпачу від реального стану речей; і чим песимістичніша тональність його поезій, тим чіткіше аналізується ситуація, яка набуває символу застиглості, тотальності.

Весь обшир мій — чотири на чотири.

Куди не глянь — то мур, куток і ріг.

Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,

це плетиво заламаних доріг.

(«Весь обшир мій — чотири на чотири»)

Хіба так пишуть «з метою підриву і ослаблення Радянської влади»? Або це зізнання:

Мені постав ти в доброті і гніві,

мій недобутий віче. В сто очей

за мною стежиш, стежиш з-за плечей.

Не доберу, де праві, а де ліві.

Той недобутий час мене пече,

вогнем обмерзлу душу спопеляє.

(«Мені постав ти в доброті і гніві»)

Багаторічними фальшиво щирими, а нерідко — й щирими, від усього серця, поетичними «молебнями» на честь і во славу Сталіна, його «мудрої ленінської політики» ми досягли серйозної девальвації поезії, художнього слова і слова взагалі, тому до сих пір з підозрілістю прислухаємося до мінорних тональностей в поетичних рядках, з недовірою ставимося до незвичайного поетичного образу, символ нас лякає, — а що цим хотів сказати автор? — сумніви, переживання, розпач в поезії нас насторожують, а редакторів змушують дозувати радість і печаль, досягаючи начебто гармонійної рівноваги. Але ж поезія не систематизує почуття, не визначає раціонально якісь стабільні стани, а вивільняє почуття, очищає душу, допомагає добути бодай на якусь мить радість морального самоочищення.

Чи може в когось виникнути сумнів у щирості, в правдивості цього безжального анатомування своїх помилок і невдач? Ні, бо це є, врешті-решт, поезія, яка повинна заговорити до сьогоднішнього читача, а вона, не сумніваюсь, відтворює правдиву рентгенограму його настроїв і переживань:

Весь ранок сонце світить справа.

На північ їдемо глуху.

Яка тяжка ти, чорна славо,

Що перестрілась на шляху.

Взяла за руку, осоружна,

І в бездоріжжя повела.

(«Весь ранок сонце світить справа»)

Якби Василь Стус творив і скаржився, апелював і бунтував «з метою підриву і ослаблення Радянської влади», то хіба він називав би свою, добуту начебто на грунті антирадянської діяльності, славу чорною, хіба він називав би її тяжкою, осоружною, такою, яка повела його на бездоріжжя? Звісно, ні. Хіба коли людина усвідомлено творить якусь політичну акцію, а у судовій справі Василя Стуса відзначено, що він виготовляв, зберігав і поширював антирадянські документи, хіба в такому випадку може людина заявити: «Не доберу, де праві, а де ліві?» Мова йде передусім про тлумачення вчинків і дій Василя Стуса як громадянина і поета, який жив болями, трагедіями і надіями рідного народу і саме в ім'я його майбутнього підняв свій голос, прирік себе на смерть.

Поет відчуває, що ним опановує якась нова нестримна сила, вона стимулює його до концентрації волі («Усе вбери у себе, все замкни, обперезавши обручем залізним свій безберегий розпач»), до відродження надії на повернення на шлях від смерті до життя. Смерть трактується як моральне очищення і духовне відродження.

Не все з творчої спадщини Василя Стуса збереглося, але з того, що залишилося в рідних і близьких, можна судити про зміну поглядів на своє майбутнє і на розвиток своїх ідейно-світоглядних принципів. Поступово у ньому визріває потреба осмислити, визначити і образно виразити своє, як на митця, як на художника, призначення і роль у цій драматичній ситуації. Підсвідомо закрадається думка про жертовність своєї, як художника, долі, про якусь свою фатальну приреченість, якій він повинен підкоритися